ЮРКОВА ДОЛЯ.

Вона приходила доглядати його дітей. Дівчинці років десять було, а хлопчикові вісім років. Не маленькі, але ще самі собі ради дати не могли. Аще якась курка трималася. Бо більше не було нічого. Курка – заради яйця для дітей. З куркою мороки не було: якусь барабольку зварити, сипнути чого-небудь – то вже й діти самі могли. А з коровою чи навіть з козою то вже клопоту більше: треба чимось годувати. А чим? Влітку ще хоч трохи пасти можна погнати. А взимку? Отож-бо й воно. Ганя й сама нічого не тримала з тієї ж причини. Дві її доньки, що були трохи старші за Юркових дітей., чужу худобу пасли, то й мали і молоко, і сяку-таку хлібину, часом мищину муки чи торбинку круп. Отак і жили. Тяжкі то були роки. Та ніхто не скаржився, бо не було кому. Хіба Богу подумки. Зітхала Ганя. Молилася і зітхала. Та йшла до людей на сякі-такі заробітки. Та ще от…Приходила Юркових дітей доглядати. Обпере їх, помиє, голови їм повичісує, позашиває одежину. Віруня ще нічого, а Івасик обношувався до гноття. Вже й не знала, чим тут дитину прикрити. Скорше б вже той Юрко повернувся. Нехай би вже він клопотався, де тієї одежі набрати. Жінка Юркові померла. На сухоти слаба була. А Юрко в тюрмі сидить. Рік має відсидіти. За самогонку. Такі часи були. Самогонку не можна було гнати. А Юрко гнав. Бо мусив якось виживати. І дітей своїх чимось годувати мусив. Сам був каліка. Мав криві ноги. Його так і прозивали – кривий. Це у нього вроджене було. Тому й на війні не був – не взяли. Роботи не цурався. Робив, що міг. Але що він там міг? От трохи не самогонці заробляв. Та й те комусь завадило. Казали, що продали його ті, кого він пригощав. Тепер сидить. А діти сиротами поневіряються. Та ще треба ховатися, щоб в дєтдом не забрали. Часом і ночують по людях. Бо кілька разів вже приїжджали за ними. Добре, що не заставали вдома. А то б забрали. А воно краще між своїми людьми хоч і бідувати. Таки хтось зглянеться.

Бідність вилазила з усіх кутків. Та хіба бідністю когось здивуєш? Ото й приходила Ганя. Страви якоїсь зварить, постіль перестеле – та й то добре, що затишок якийсь у хаті є. Думка у жінки така була, що коли Юрко з тюрми прийде та побачить, що вона його дітей так ревно доглядала, а те й сусіди підтвердять, то може він її і за жінку візьме. Бо кого йому ще шукати? Вона, правда, бідна. Але  й він не багач. От лише старша за нього. Та тут вже нічого не зарадиш. Зітхала Ганя, бо виглядала ще старшою від своїх літ. Спрацьована, згорьована, в полатаній спідничині, в облізлому старому светрі… Де вже там до краси? Та якби її Юрко взяв за жінку, о, вона б вже так коло  нього ходила. Та й коло дітей… Набридла вже Гані до болю та жіноча самота. О, Юрка вона собі здавна сподобала. Ще тоді, колли його жінка була жива. То й що, що кривий? У всьому іншому… Не гірший, а то й кращий за других чоловіків. Та скільки  там тих чоловіків лишилося після війни та Сибіру… А Юрко, як ото в неділю вибереться, виголиться, наваксує свої чоботи – то що тобі парубок.

– О, Оксана біжить, сусідська дівчина. Щось, певно, сталося.

А дівчина ще знадвору загукала:

– Вірко, Івасю, тікайте. Їдуть.

Хто їде – питати не треба було. Та Ганя все ж спитала:

– Хто їде?

– Голова сільради і двоє лановецьких. До вас їдуть.

Та й залопотіла з хати босими ногами. А Вірунька та Івась відразу з хати гайнули, наче тільки того й чекали. О, ті вже знають. Через город у корчаки над річкою.

Загавкав собака. Собаку тримали, щоб дітям не так срашно було. Тепер собака гавкав, заледве що ланцюга не рвав. О, собаки добре знають, на кого їм гавкати. Ганя нікуди не втікала. Чого їй тікати? Вешталася по хаті, збираючи дитячі лахи для прання. У хаті чисто, заметено, земля змащена жовтою глиною, посипана товченою цегллою, постіль застелена. Чого ще їм?

Усі троє в хату увійшли.

– Добрий день, хазяйка.

– Доброго здоров’я.

– Вы чьто, жена Юрия?

Це Лановецький запитав, бо голова знав, що вона ніяка Юркові не жінка.

– Ні, не жінка.

– А чьто? Полюбовница?

– Як вам не стидно таке плескати? – Осміліла Ганя.

– Ти, Ганю, не дуже, – погамував жінку голова.

– А чого пашталакає? Він думає, що, коли з району, то йому можна? У мене, між іншим, чоловік на фронті загинув.

– Да ладно тебе, пошутил он, – обізвався другий лановецький.

– А по какому праву ты здесь околачиваэшься?

– А то ще право на те потрібне? Прийшла дітям страви якоїсь зварити та й попрати.

– Тебе чьто, за это платят?

– Ні, не платять. Хто за таке буде платити? Та й нема кому. Просто по-сусідськи допомагаю. Бо сама зазанала біди. Та й совість маю. Не втратила ще, як декотрі.

– Нет, вы видели? Просто так она помогает!

– Ви, пане, певно, ніколи на селі не жили. Або у вас там по селах по-іншому заведено. А у нас так. Скажіть хоч ви, голово, тому пану.

– Какой я тебе пан? Я – товарищ.

– Який ви мені товариш? Я з вами пасти не гонила. Я з такими не товаришую.

– Ну добре, добре, – обізвався сільський голова, розуміючи, що суперечка набирає небажаних обертів.

– Ти, Ганю, краще скажи, де діти.

Жінка стенула плечима.

– А Бог їх знає. Понаїдалися та й бігають десь.

– Это плохо, чьто они так без присмотра бегают.

– На селі влітку всі діти так бігають. А що їм ще робити? Як є корова, то пасти женуть, а як нема, то бігають.

– А ми, Ганю, за ними приїхали. Хочемо їх у дєтдом забрати. Там вони будуть і доглянуті, і нагодовані.

– А вони й тут не голодні. На городі все вродило. Я їм і зварю, і обперу їх. Дівчинка вже й сама вчится щось робити. А скоро вже і їхній батько повернеться. Він же тільки на рік.

– Это тот самогонщик чьто ли? Таких не  на год, а сразу на пять лет сажать нужно.

– Словом, Ганю, як прийдуть діти, то нехай сидять вдома, ми ще за ними заїдемо.Товариші тут переночують, то ми щей вранці звідаємося.

О, Кирило – добрий жук. Свій чоловік. Сказав, щоб знала, бо він розуміє, що дітям треба десь перебути, переховатися, доки товариші не поїдуть. Бо хто ж хоче у той дєтдом? Ну, кому вже край, то мусить, а тут…

Пішли, Слава Богу. Треба Оксану послати, щоб дітям сказала: нехай прийдуть поїсти. Добре, що зараз тепло, а то пропали б.