Її хата була була зачинена на колодку. А що там було зачиняти? Так, для годиться. Щоб не поглумився хто… Явдошка у всьому любила порядок. Господині нема – значить, хата має бути зачинена. Вікна Явдошка сказала не забивати. Нехай хата-пустка дивиться на світ. Бо вікна – то її очі. Пощо їх забивати? От і все. Плаче Явдошка. Сидить на постелі і плаче. Та так гірко, так розпачливо, наче з білим світом прощається.

– Ну чого Ви, мамо, плачете? – Припам’ятовує її дочка.  – Крок тієї хати, а Ви за нею ше й плачете.

– Крок… То правда, що крок. Але тут пройшло все моє життя. Тобі того не зрозуміти, бо ти ще молода. Та й ви, молоді, не прив’язані до своїх міських квартир. Пожили, поміняли на іншу – Та й нічого. А я в тій бідній хаті вас п’ятьох виколисала та вигодувала.

– П’ятеро! І як ми тут жили? Тільки подумати! Жах!

– Отак і жили. Із живності було десять курок і одна коза. Ото і все. Батько чоботи людям робив. Більше лагодив, ніж робив. Отим і заробляв. А самі босі ходили. Отак і жили.

– То за чим же Ви плачете? Будете жити в городі, у великій квартирі, з удобствами. І по воду не треба буде ходити. Тільки козу не зможу Вам купити. Тримати ніде.

Дочка сміялася, а матері не до сміху було.

– За чим я плачу, питаєш? За он тією липою, за вільхою, за вербами. Вони шелестіли, сни мені нашіптували, вам, дітям, оберегом були. За чим я плачу?.. На цій постелі я всіх вас родила.

– Як на постелі? А лікарня?

– А хто, дочко, тоді ті лікарні знав? Отак і родилися, отак і вмирали.

– І таке могло бути?

– Отак і було.

– А Ви про те ніколи не розуказували.

– Ніхто не питав – то я й не роозказувала. До слова не прийшлося. А тепер… Кидай, бабо, все та й їдь у чужий світ, у чужі хороми.

– А що робити, мамо? Я ж до Вас не переїду у те болото.

– Знаю, що не переїдеш. В болото! А я в тому болоті все життя прожила. Восени болото, взимку сніги. Добре, що хатинка маленька. Завжди тепло було. А люди як бідували з тии паливом – то хай Бог боронить. А їсти… Було й таке що ворон їли.

– Ворон? Фу! Яка гидота!

– Чого там гидота? Птаха. Голубів їли, ворон. Треба ж було чимось вас годувати.

– Але ж ворона!

– От…  А ти питаєш, за чим я плачу.

– Зрозуміла. За воронами. Он скільки їх назбиралося. Певно, на дощ, або злетілися Вас проводжати.

– А ти не глумися з старої матері. На тих воронах і ти виросла. Не глумися, дочко, бо будеш мати гріх. Не глумися, бо передумаю та й не поїду.

– Не видумуйте. Що Ви тут будете робити? То Вам не колись. Ви постаріли, знемічніли. І ворони тепер не ті, що колись були. Та й життя тепер змінилося. Не те тепер життя. Такщо переставайте плакати та й їдемо вже.

– А подушки? А перина?

– Та, мамо, хто все те манаття буде до міста тягнути? Все у нас там є.

– А перини нема.

– Нащо Вам та перина? У нас тепло, опалення. Під ковдрою жарко Вам буде.

– То хоч образи зніми.

– І образів знімати не буду. Подивіться, вони від часу і від сирості почорніли. Куди їх брати?

– А посуд? А баняки?

– Ой, Господи! Кому потрібні Ваші пощерблені тарілки і на плиті закіптюжені баняки? Їдьмо вже.

– Виходить… Нічого не треба. А я? може й я Вам не треба? Стара, пощерблена, почорніла від часу і бідності.

І знову заплакала стара, витираючи сльози фартушком.

– От не думала, що Вам буде так важко весь цей хлам кинути.

– Хлам, кажеш? Ти, дочко, помовчала б. Із делікатності. Серед того, як ти кажеш, хламу пройшло моє життя. Хлам…  І як же так сталося, що ви паненятами виросли? Жили також серед того хламу.

– Ну годі вже, мамо. Не паненятами ми виросли. Нормальними людьми. Просто добилися чогось у житті. Багатими не  стали, але й не бідуємо. Хіба ж це зле?

– Та добре, що не бідуєте. Але ж до материного минулого треба, дочко, ставитися обережно. Поважати його треба. Ви теж з нього вийшли.

– Ну добре,мамо, добре. Ходімо вже.

І Явдошка пішла за своєю по-міському вбраною донькою. Як стояла, так і пішла, нічого з собою не взявши. Тільки маленьку валізку, а в ній те, в що мали її одягнути, коли закриє очі. Сумно дивилася хата їй у слід. Явдошка думала, що вона колись ще сюди приїде, звідається в своє село, до своєї хати. А хата знала, що того не буде, що Явдошка вже ніколи сюди не приїде. Хіба душа її колись промайне птахом чи леготом над рідним селом, над тихими вербами і над своєю хатою.