І знову заговорило село. Бо ж у селі все знають. Біля криниці чи на колодках обмінюються новинами, почутими чи вигаданими.
– Ви чули? У Наталки женюх з’явився.
– У Наталки? У якої Наталки?
– Та ж у Панасової.
– Женюх? Який?
– Не з наших. Приїжджає то на мотоцику, то на машині. А то якось був приїхав на велосипеді.
– Десь ти, Прісько, все це визбируєш. Ще ніхто не чув. А ти вже знаєш.
– Служба у неї така, – ущипливо зауважила Ганка.
– Та ну вас, баби. Слова не дасьте сказати. Розказуй, Прісько.
– Та що розказувати? Я бачила. Там такий красень, що й не сказати. Як намальований. Йшов з малим до магазину. А я за ними. Думаю, подивлюся, що буде купляти. Дивлюсь – а він купляє та й купляє. І цукерки, і печиво, і якісь фіглі-міглі. А вже тих іграшок… Мати рідна! Що малий показує, він все бере. Вже й торба повна, вже й класти нікуди, а він бере та й бере. Аж я не витримала і обізвалася до малого.
– Що це ти, Сергійку, так багато іграшок купуєш?
– То не я купую, – каже, – То дядько Петро. Він мій друг.
– Добрий у тебе друг.
– Добрий. Він нас на машині катав. І мене, і маму, і дідуся Панася.
І тут я бовкнула.
– А може то твій тато? Ви обидва дуже схожі.
Красень зашарівся, а малий сказав:
– Ні, то мій друг.
А ви б на малого подивилися. Викапанісінький. Так на нього схожий, як дві краплі води.
– Бачите! А на Григорія Никоновича наклеп зводили. Дурнісінько. І хто таку буйду пустив? Ще могли й колотнечу в сім’ю кинути.
– Та ну! У Григорія Никоновича мудра жінка.
– Що мудра – то правда. Але й мудра здуріє, таке почувши.
– Кажуть, що Панас сам до них додому ходив. Виправдовував Григорія Никоновича перед жінкою.
– Бо ті люди з нічого таке вибрешуть, що зачудуєшся.
– То тітка Мокрина. То вона буйду таку пустила.
– Що тітка Мокрина? Я нічого не казала.
– Як не казала? Всі чули.
– Та не сваріться. Добре, що має добрий кінець. Бо де ж таки дитині без батька рости?
– Дочекалася Наталка.
– Бо що людині суджено, того й конем не об’їдеш.
– Малий вже його до дверей потягнув, щоб іти, бо вже іграшок не було таких в магазині, щоб не було в торбі і в пакеті. Та той малого зупинив:
– Чекай, Сергійку, ми ще мамі не купили.
Що вони Наталці купували, брехати не буду, бо не бачила. Щось у маленькій коробочці. А тут саме Ганка в магазин зайшла, то я з нею забалакалася.
– Може духи які.
– Ні, то зовсім маленька коробочка була.
– Найцікавіше ти й не побачила. От мантелепа. Іграшки – то дурня. А от що Наталці купив – то цікаво.
– А-а, то, певно, обручку.
– А може кульчики чи ланцюжок.
– Ні, якщо до весілля ідеться, то напевно обручку.
– Не знаю. А ще Панасові сорочку купив. Файну таку, з дорогих.
– І нащо старому така сорочка? Куди він в ній піде?
– Куди піде! На весілля піде. Єдина дочка заміж іде. Не люблю таких балачок, буцімто старому нічого не треба. Старому ще більше треба, як молодому. Бо молодий і так файний. А старого треба одягнути так, щоб на нього приємно було подивитися. Так само і жінці. А що може нє?
– Та Панас не такий вже й старий. Просто він роботою затовчений. Ще б і женитися міг. А що?
– От вийде Наталка заміж, то може й жениться.
– Та де вже там!
– А чого? То ми в селі так звикли: п’ятдесят років – вже старий. А в городі так нема. Часом таке старе луб’я, що ледве через поріг переступає, а дивися – жениться. Ще й молоду бере.
– Ну, то, напевно, грошовиті. Та молода не за нього, а за його гроші заміж іде.
– Ой, дівчата, а ще якусь дорогу пляшку взяв. Не «казьонку», а щось інакше. Я не зауважила, що саме.
– Може коньяк. Багаті таке люблять.
– Не знаю.
– А грошей, напевно, виклав – неміряно. Надя напевно з таким покупцем місячний план виконала. Відразу. Скільки грошей – не знаю. Ясно, що немало. Кажу ж вам, з Ганкою забалакалася, то й…
– Ото вже! Балачка вам приспіла.
– А тобі що?
– Нічого. Цікаво.
Стояла напрочуд гарна осінь. Старі люди згадували, що такої золотої осені вже давно не було. В такий лагідний осінній день Наталку збирали до шлюбу. Молода, як годиться, плакала, а дівчата дивилися на все це по-сучасносу: чого плакати? Не за нелюба ж віддають, як це було колись. Та Наталка плакала не тому, що так годилося. Та кому це поясниш? Та й навіщо? І мами нема, Наталка її не пам’ятала, і натерпілася пліток та пересудів. Добре, що так склалося. Але… Могло скластися по-іншому…
– Дивися, Наталю, – підійшла старенька тітка Текля. – Це твоя мама тобі з неба посміхається. Випросила в Бога для своєї дочки таку погідну днину.
Панас ходив урочистий та святочний, але і в його очах причаївся смуток. Цей смуток був десь глибоко, на самому денці, але ж був…
– Що це за весілля таке? – обурювався сусід Микола. – Смуток, плачі. Ні, таки треба було брати музики. То було б зовсім по-другому. Не послухалися мене.
Дітвора заглядала з-за плота. По-святочному вбраний Сергійко бігав, як іменинник: це ж його мама сьогодні така гарна. Він такою її ще ніколи не бачив. Сергійкові пояснили, що тепер дядько Петро буде його татом. І як це так? Хлопчик нічого не розумів. Тата у нього не було, а тепер буде. Дядько Петро був його друг, а тепер буде татом. І як це так? Хлопчик нічого не розумів. Але довкола було так багато людей, було так весело. А мама! Вона була така гарна! Що Сергійкові не хотілося ні про що думати.
Всі чекали молодого. Він ось-ось мав бути, але затримувався. Наталка тривожно виглядала на дорогу. Несподіванок бути не могло, та всяке буває.
– Ідуть! Ідуть!
Ясна річ, гукали хлопчаки. З-за повороту виплив цілий кортеж прикрашених машин. Одна, дві, п’ять…
– Ого!
З машин виходили молодий, гості і … Музиканти! Залунав марш. Все ожило.
– Оце по-нашому, – втішився Микола. – Молодець Петро.
Наталка, зніяковіла і розквітла, хотіла дорікнути Петрові, та в неї це не дуже виходило.
– Петре, я ж просила.
– Тихо, Наталю. Я хотів зробити для тебе таку несподіванку.
– І тобі це вдалося, – втрутився Микола.
– Все добре. Бо інакше що це за весілля?
Петро підхопив на руки Сергійка.
– Тепер, сину, заживемо ми з тобою – краще не придумаєш.
Сміялося сонце, сміялося блакиттю небо, посміхався весь світ…