Якась несамовита радість охопила Петра. На нього дивилося його дитинство. Ось тут перед ним його син, його кровиночка. А до нього ніяких претензій: ні женитися не змушують, ні на аліменти не подають. А він десь блудить, світом нудить. Чого тобі ще? Та таку жінку бери обома руками. Аби тільки вона тебе захотіла.

«А що, може й не захотіти? Цілком…»

– Наталю!

Весь розпашілий, очі горять.

– Я не даремно приїхав. Бачу, що не даремно. Це мій син. Знаю, відчуваю, що мій. А ти – моя дружина. Ніколи не думав, що це так гарно.

Він вхопив Наталку на оберемок, припав палким поцілунком до її губ і закружляв з нею по садку. Малий заплакав.

– Мама! Не можна маму.

Петро облишив Наталку і підхопив хлопчика.

– А тебе можна?

Та й підняв дитину вгору. Сергійко засміявся.

– От бачиш. А наступного разу покатаємося на машині.

– І на конику, і на велосипеді. Правда?

– Ну… Якщо захочеш.

– Захочу, захочу. О, дідусь Панась іде.

У садок заходив Панас і здивовано дивився на молодика, що раптом нізвідки у них з’явився.

– А я собі думаю: що це за мотоцикл у нас стоїть. Невже наш Сергійко на мотоциклі їздить?

Малий засміявся.

– Ні, я ще маленький.

– Який же ти маленький? То тільки твоя мама тебе за маленького має. А ти вже великий. Он вчора впав і навіть не заплакав.

– Бо я козак.

– Добре. Отак і треба. Чула, мамо?

– А ось цей дядько нас на машині покатає. І на конику, і на велосипеді. Ми і вас візьмемо, і маму. Прада, дядьку?

– Правда, Сергійку, правда.

– Ну, коли все так серйозно, то давай, мати, нам обідати. Пора вже пізня, а ти щось не спішиш нас годувати. Чи й не зварила?

– Та зварила, зварила. Тільки-от забавилася тут.

– Клич, Сергійку, дядька Петра до хати, якщо він береться нас на машині катати.

– І на конику, і на велосипеді.

– Тимпаче. Ходімте.

Петро знітився.

– Та я, власне, по справах.

– Які можуть бути справи без обіду? Без обіду жодна справа не вирішується. Слухайся мене я таки старший.

Звеселіла Наталчина хата, затріпотіли рушники під образами, щебетав Сергійко, що тільки його й чутно було, розпашіла Наталка подавала обід.

– Горілки не ставлю, бо ти на транспорті. У мене з тим строго.

– Та я до горілки не дуже. Тверезого способу життя не веду, але без неї цілком можу обходитися.

А Петро думав та й думав…

«А може це і є моя доля? А чого ще хотіти? Он син на мене моїми очима дивиться, а Наталка!.. Така вже гарна, як намальована. Чого ще?..»

А Наталка все подавала та й подавала до столу. То хліба доріже, то страви докладе. І здавалося, що це не буденний, а святочний обід.

– Сідай і ти, дочко, щось перекуси, а то все біля нас ходиш та й ходиш.

– Та я … Ще жоден кухар з голоду не помер.

І засміялася – аж хату осяяла своїм усміхом.

«І таке диво чекало на мене, а я десь вештався по світу. Чого шукав? То чи ж мені вже життя ходити бобилем? Ні, таки треба женитися. Вже. Негаючись».

Панаса не проведеш. Він спостеріг і те, як той Петро на його Наталку дивиться, як Наталка полум’яніє під його поглядом. Оно як цвіте. Ще й не бачив її такою. Помітив Панас і те, як малий схожий на Петра. І казати нічого не треба. Все і без слів зрозуміло. Картинка не потребує коментарів.

«Ну що, дочко, в добрий час. Ти вартуєш доброї долі, моя дитино».

По обіді взяв малого і пішов у поле, де була вп’ята їхня корова. Хлопчик впирався, не хотів іти. Він хотів побути зі своїм новим другом. Він йому ще не все показав, а дідусь Панась каже, що треба іти в поле. Але, якщо треба, то Сергій піде. І вони пішли. Панас Хотів, щоб молодята удвох собі побули. Нехай поворкують – то може до чогось і домовляться. І буде у них, як у людей. Ну, може не зовсім, як у людей, бо спершу дитина, а вже потім весілля, як Бог дасть. Та це вже не так важливо що перше. На сучасний лад. Аби тільки Бог дав Наталці добру долю. Аби тільки не нудила вона світом у самоті.