Всі чомусь забули про заїжджих комбайнерів з сусіднього села. Тоді їх щось п’ятеро найняв колгосп на жнива. Хлопці були, треба вам сказати, як на підбір: високі, ставні, засмаглі. Попрацювали хлопці славно. Та й заробили добре. А що вже дівчат потолочили – то про те знають ті літні ночі та вітер в полі. Більше не знає ніхто. І куди ті сільські парубки дивилися? Чому не знімали веремію? Видно, сумирні хлопці були. А ті любощі такі вже солодкі. Та от… Полюбилися – та й розійшлися. Про весілля щось не було чути. Один з тих заїжджих комбайнерів підсипався до Наталки. Найкращий з них – і до Наталки. Підсміювалися приятелі над ним.
– Вона старша вже. Хіба тобі молоденьких забракло. Ти ж глянь, скільки їх. Одна краща від другої.
– То для вас. А мені ця до вподоби.
– Ну і дурний.
– То і нехай так. Однак вона найкраща.
А Наталка не дуже й пручалася. Зміркувала собі щось та й… Яке ж було Петрове здивування, коли виявилося, що Наталка незайманка. Дівчина ще.
«І як таке могло бути? Виходить, що у неї до мене нікого не було. А чого ж тоді погодилася? Закохалася чи що? Я ж їй нічого не обіцяв, як другій…»
Хлопцям про таке нічого не казав. Не повірять і засміють. Дивувався подумки.
Та жнива закінчилися, і комбайнери поїхали собі. Декотрі дівчата плакали, проводжаючи своїх любчиків, а Наталка розлуку перенесла спокійно, без сліз і без розпачу. Попрощалися – і ніяких розмов про майбутні зустрічі. Для Петра це теж була загадка. Не був же він їй зовсім байдужий. Не був, це він знав. А що ж тоді?
По дорозі хлопці весело згадували про своїх любасок, а Петро мовчав.
– Петре, чого мовчиш? Розкажи і ти, як твоя милувала.
– О, його з досвідом. Не те, що наші.
– Розказуй, Петре, цікаво ж.
– Не треба, хлопці. Я того не люблю.
– О, Петра, видно, за живе взяло. Засумував.
– Облиште його. Не хоче – то нехай не розказує.
А Петра справді, що називається, за живе взяло. Так і стояла перед ним: у ситцевому платті, без косметики, сором’язлива, а в очах чи біль, чи смуток – так і не розібрав.
«З досвідом! Ото дурні! Знали б вони… Та нащо про те казати? Однак не повірять. Ще й на глум підіймуть. Та й взагалі… Про такі речі нема чого пашталакати. Це справа двох. Чи думаєш женитися, чи не думаєш, а якщо було тобі з дівчиною добре, то навіщо паплюжити і її, і себе?»
Так думав Петро, та хлопцям про те нічого не казав. Нехай собі. Жив по-колишньому. Женитися не збирався. Дівчат баламутив, а перед очима час від часу зринала вона, Наталка, як мана якась. Вже пора забути, та чомусь не забувається.
«Чи обморочено мене? Чи приворожено? От не йде з голови – хоч ти що».
Так минуло зо три роки. А може і більше. І вирішив Петро навідатися у те село.
– А що ж тут такого? Дорога недалека. Можуть же там у мене і справи якісь бути. Побачу її і все. А може вона і заміж вийшла. Заміж? Ні. Бути такого не може.
Кольнуло щось у серці.
– А чому не може? Нічого їй не бракує. Все при ній. Хтось посватав – та й вийшла. А що? Мене мала чекати? Я їй нічого не обіцяв. І не звідався ні разу. А час на місці не стоїть.
Завів свого мотоцикла – та й поїхав. Скільки там тієї їзди. Ось і хата її. Хату він добре пам’ятає.
«А садок як розрісся. Скільки то часу минуло? Здається, не так уже багато. Мати Божа! Дитина по садку бігає. Либонь, хлопчик. Щось ти, Петре, не теє…»
А ось і вона. Така ж, як і була. Привітався. А що мав робити? Не тікати ж. Спаленіла.
«Яка ж вона гарна, – подумав. – І роки її не беруть».
А сказав чи спитав:
– Це твій?
– Мій.
– Коли ж ти встигла заміж вийти. Либонь…Тоді ти була незаміжня. Хоча…Часу таки вже пройшло. І син он який встиг вирости…
– То правда, малий встиг вирости. А заміж вийти я так і не встигла. Щоб народити дитину, заміж виходити не обов’язково.
– Пробач.
Знітився.
– Як тебе звати, малий?
– Сергійко.
Говорить майже правильно. «Ррр» – не вимовляє.
– Бачиш, Сергійку… Дядько не знав, що ти є, тому тобі нічого не привіз. Та на другий раз, як приїду, то щось тобі вже привезу.
– Цукерки?
– Цукерки – це обов’язково. А ще якусь іграшку.
– Автобус.
– Ти хочеш автобус?
– Так. Щоб він їхав і гудів.
– Буде тобі автобус. А щоб гудів – не знаю. Я пошукаю.
– Сергійку, як тобі не соромно?
– А чого соромно? Я нічого не просив. Дядько сам спитав.
– І справді, чого ти, мамо, свариш дитину?
– Я не сварю, але він має знати, що можна, а чого не можна.
– Ти, Сергійку, молодець. Ми з тобою подружимо, а між друзями все можна. То подружимо ми з тобою?
– Подружимо.
– То давай руку. Отак. Мене звати дядько Петро.
– А мене Сергій. А вдома у вас нема маленьих хлопчиків?
– Нема, Серійку. Ні хлопчиків, ні дівчаток.
І чомусь стиснуло за горло. І чого? Він ще не такий старий, щоб за таке переживати. Ще надбає.
– Наступного разу я приїду на машині, і ми покатаємося.
– А маму візьмемо?
– Візьмемо. Якщо мама захоче.
– А дідуся Панася візьмемо?
– І дідуся Панася візьмемо.
– Ніяк не навчиться вимовляти.
– Навчиться. Він у нас всього навчиться.
«Чому він сказав «У нас»? Ні, чому він так сказав?»
А Петро все дивився та й дивився на малого. І щось проймало його все глибше та й глибше. Щось до болі знайоме бачив Петро у тому хлопчикові. Ці обриси обличчя, русявий чубчик… А очі…
«Господи! Та це ж я! Моя фотографія з дитинства. Це ж моя дитина. Так ось чому вона, незайманка, не дуже пручалася, так легко мені піддалася. Вона хотіла народити дитину. А я, дурний, не дошолопав… А якби дошолопав, то й що? Хіба ж я не знаю, що з того діти беруться? Інколи… А хлопчик славний… А вона може чекала, сподівалася, що я приїду. А я не приїхав».
– Щось наш дядько Петро задумався-загадався. Про що задумався, Петре?
– Скажи, Наталко… Це мій син?
– Отакої! Ще що вигадай! Сергійку, чий ти син?
– Мамин.
– А внук?
– Дідуся Панася.
– Зрозумів. Я все зрозумів.