Панас виховував свою доньку сам. Дружина йому померла, коли Наталочка маленька була. Ще не ходила. Виховував доньку сам, хоч легко йому не було. Боявся женитися, щоб мачуха над дитиною не збиткувалася, бо жінки – вони такі: спершу наче лагідна, хоч до рани клади, а вже потім, коли до хати увійде, жало своє покаже. Боявся того Панас, тому й не женився. Вчив доньку розуму і добра, рано до жіночої роботи привчав – так вже вийшло. Та й сама Наталка до того тягнулася. Все хотіла знати, все хотіла вміти. Панас був добрим батьком. Хвалив доньку, заохочував, щось підказував. Сподівався колись для своєї Наталки доброї долі. Та з долею чомусь не вийшло. Чому – Панас не знав. І розумна, і гарна, і роботяща, а от… Якось хтось сказав:

– Тепер чоловікам розумних жінок не треба. Вони їх бояться. Чоловіки тепер багатих шукають, «упакованих».

Може й так. Що ж, багатства у них не було. Звідки воно мало взятися? У колгоспі на тракторі та на комбайні його не заробиш. А Панас не вмів ні красти, ні спекулювати. Тому вони не бідували, але й багатими не були. Бо дві корови, двоє свиней, ще якась там живність. Хіба ж то багацтво? Восени весілля гриміли, а їхню хату чомусь старости обминали. Спершу Наталка дружчила на тих весіллях, а потім перестала: чи її не кликали, чи сама відмовлялася. Все має свій вік. Дружки також.

Спершу Панас вчив доньку: щоб не гуляла, щоб парубкам не вірила, бо всі вони баламути. А коли їй перейшло за тридцять, махнув рукою: мовляв, сама розумна, нехай як собі знає. Коли помітив, що з донькою щось не гаразд, сну позбувся.

«Маєш, Панасе, славу на все село. От тобі і розумна. Таке втяла…»

А потім посадив доньку перед собою та й розмову почав. Ні, не сварив, не бештав свою дитину. Тихо з розпачем спитав:

– Що це ти надумала, дочко? Навіщо ти осоромила батькову сиву голову?

– Мусимо через те перейти, тату. Через людський поговір, осуд, плітки. А потім все добре буде. Будемо обоє тішитися дитиною: я – сином чи донькою, а ви – внуком чи внучкою. І це буде велика радість і велика втіха. Хіба ж було б краще, якби я була зовсім сама?

– Воно може не краще, та від людей сором.

– Сором – не дим, очей не виїсть. Знаю, що зле так казати, але мушу. Життя змушує. Мене ніхто не звів, не покинув. Я сама захотіла вродити дитину. В мої роки це не сором. І не маю це за гріха. А зрештою, нехай мене Бог осудить, якщо я перед ним така вже грішна. Але ті, що роблять аборти, чомусь не бояться гріха.

– Не треба, донько, рівнятися на гірших. Гріх – то є гріх. А чи менший він, чи більший – судити не нам, судитиме Бог.

Наталка заплакала.

– А я думала, що часи Шевченківської Катерини вже минули. Однак… Не піду я, тату, топитися.

– Нехай тебе Бог боронить від таких думок. Я ж нічого не кажу. Я розумію. Тільки прикро, що не так, як має бути. Та що зробиш? Я розумію, що, коли не заміж, то… От тільки люди.

– Переживемо, тату. Мусимо пережити.

– Що ж, доню, нехай тобі Бог допоможе. Нехай простить і нехай допоможе. Це не з розпусти. А я, скільки буде моїх сил, буду тобі допомагати.

– Я знала, тату, що ви мене зрозумієте.

– Витри сльози і більше не плач. А то потім… Воно плаксиве буде. Навіщо тобі того?

– Та яке вже буде. Аби тільки здорове було.

– І все-таки… Тільки не плач. Може ти, дочко, по старій дружбі скажеш мені, кого мав би я зятем називати.

– Не треба глумитися, тату. Не буде ні у вас зятя, ні у мене чоловіка. Буде дитина. І ми будемо нею тішитися, будемо любити її. Бо інакше бути не може. Тільки треба пройти крізь людський поговір, крізь людський осуд. Мусимо, бо без того не можна. Я не зведена і не покинута. Я сама так захотіла. Чужі діти на мене не плачуть, бо я з жонатим не сходилася. А той бідолаха сном-духом не знає і не відає, що у нього буде дитина. Нехай не знає. Так краще. Так і будемо собі жити на світі. Він без нас, а ми без нього.

– То це ти, дочко, зле надумала. То може б якось…

– Ні, тату, буде так, як я надумала. Ішакше не буде. Тільки от що я вас попрошу. Там злі язики на нашого голову Григорія Никоновича наклеп пробують звести. Жаль буде, якщо кинуть колотнечу в його сім’ю. Він тут ні до чого. Його треба захистити від пльоткарів. А все решта… Я переживу, і ви, тату, мусите пережити.

– Ой, наробила ти біди, дочко. Ганьба на все село. Це не в докір тобі, але… Добре, що твоя мати не дожила до тих днів.

– Не кажіть так, тату. Бо від тих ваших слів я і справді почуваю себе неспокутною грішницею.

Та й заплакала.

– Ну…Цить, не плач. Тобі не можна. Вже як є – так є. Будемо якось…