Якось восени
По селі пройшла новина: Панасова донька родила дитину. Хлопчика родила. Вдома, з бабою-повивальницею, як то колись було. Пологовий будинок в районі. Доки ще до нього возом доїдеш… Потім приїхали лікарі. Сказали, що все добре. Хотіли забрати її разом з дитиною в пологовий будинок – не погодилася.
– А навіщо забирати, коли у нас все добре? Я дам раду й сама. Та й бабуся-повивальниця допоможе. Ви ж бачите, що вона все добре зробила.
– Все-таки під наглядом лікаря…
– Ну от ви й подивилися на нас. А трохи підростемо, то й самі до вас приїдемо.
Не умовили. Так і поїхали ні з чим.
Такі новини скоро розходяться. Цікаві жінки вже й забігали, не могли втриматися – кортіло ж бодай глянути. Варка хвалилася:
– А я бачила! Їй-бо, бачила! Жвавеньке таке, нівроку.
– Як його тато, – ущипливо зауважила тітка Мокрина. Всі на неї здивовано глянули.
– А звідки ви знаєте, хто його тато?
– А хто ж того не знає?
Знизують плечима.
– А я не знаю. І не кортить. Родила собі Наталка – то нехай має. Нехай їй здоровеньке росте. Не наше то діло – чужій дитині батька шукати.
– А мені ж таки страх як цікаво. Скажіть, тітко.
– Та хто ж того не знає? Григорій Никонович, наш голова. Його гріх.
– Таке скажете! Григорій Никонович – порядний чоловік.
– А хто ж каже, що не порядний? А хіба порядні чоловіки дівчат не люблять?
– Стидайтеся таке казати. Він ніколи на жодну дівчину чи молодицю і не глянув скоромним оком.
– А тут глянув.
– У нього жінка і двоє дітей.
– Овва! Диво велике! Було двоє дітей, а стало троє.
– Вигодує. Не бідний. Має за що.
– А хоч би й його, то, думаєте, допоможе? Відречеться, відхреститься – та й усе. До суду його не подасиш.
– А чого? Якби так Наталка захотіла, то на аліменти могла б подати. Тітку Мокрину за свідка взяла.
– За якого свідка? Ви що!
– Виж знаєте.
– Що я знаю? Я ж біля них не стояла.
– Регочуть жінки над язикатою Мокриною, що таки любить попліткувати.
– А що? Справді. Подала б на аліменти – мала б копійку.
– І немалу.
– Та ну! Наталка не подасть.
– Та й Панас їй не дозволив би.
– А до чого тут Панас?
– Як до чого? Він же батько.
– Хухав на свою доню. І розумна вона в нього, і гарна, і роботяща. От і дохухався.
– А що? І розумна, і гарна, і роботяща. Хіба ж не правда?
– Тільки-от… На одне місце слаба.
– І не говоріть, тітко Ксенько. Про Наталку гріх би був таке казати.
– Гріх чи не гріх, а от вилізло.
– Не спішіть її судити. І чого воно так? От гуляє дівка чи молодиця, з десяток абортів зробить – і нічого. Скаже хтось слово-друге – та й мовчать. А родила – гвалт! Родила! Та й ну копирсатися: від кого? Кортить знати. А язики б декому повідпадали.
– І чого кленеш? Чи не знаєш? Хто кому лає, той собі за пазуху ховає.
– Та як тут не закленеш, коли злість бере? Добрішими треба бути, от що я вам скажу.
– А тут ще й Варка хвалиться тим, що нема чим.
– А я хіба що?
– Де б пак! Побігла. Подивитися їй хочеться. Його ще й не охрестили, ще й у виводі не було, а та побігла дивитися на нього своїми нечистими очима.
– А чого це у мене очі нечисті?
– Бо нечисті. Така зурочити може, плаксивців на дитину наслати. А їй що?
– Тьху на тебе!
– Проти вітру плюй – то якраз попадеш.
– Та цитьте ви, не сваріться, бо дощ буде, а я шмаття попрала.
– А я Наталці не дивуюся, – перевелася розмова знову на Наталку. – Не малолєтка вже. Їй, либонь, вже за тридцять.
– Тридцять три. Вона ровесниця моєї Лідки.
– Отож-бо. То чого ж їй пустоцвітом жити? Захотіла собі дитя вродити. Що ж тут поганого?
– Почекала б ще. А може хтось і втрапився б.
– Та й доки чекати? Коли ж тоді родити? Молодець Наталка. Відважна дівка. Чхала вона на ваші пересуди. А як трапиться хтось, то й з дитиною візьме.
Засперечалися, зашуміли. Саме жіноцтво. Один тільки Матвій стояв збоку, слухав, слухав ті жіночі теревені та й відійшов, сплюнувши.
– Бабнота! Кожна розумна з біса! Всі розуми поїли! Ще й на чоловіка наклеп звели. Ну і що, що він голова? Чи правда те, чи ні, а навіщо в його сім’ю колотнечу кидати? І так тих розлученців вистачає.
Пішов Матвій. А згодом і жінки розійшлися. Кожна зосталася при своїй думці. Ніхто нікого не переконав.