Ще не смеркло, та вже до того йшлося. Федора сьогодні раніше впоралася і була рада, що скорше потрапить додому.

«Мариня ще ж не доросла, а я її так до роботи запрягла, що дівчина не має просвітку».

Підходячи додому, стала. Щось… на подвір’ї хтось порався. То було чоловіче порання: цюкала сокира, дзвеніла пилка. Чоловік щось собі тихенько насвистував, мелодійно і з переливом. Федора стояла і дослухалася.

«Хто б же це міг бути? І сусідів таких нема…»

Раптом … Федора вхопилася за вориння! Пісня! Голос!

Якби мені не тиночки

Та не перелази,

Ходив би я до дівчини

По чотири рази.

«Він! Іванко! Ні! Не може того бути! Вчувається. Це я вже з розуму сходжу. Люди, рятуйте!»

Ні, не кликала. Кричала подумки. А пісня линула, пронизувала наскрізь серце і все єство.

Якби мені не тиночки

Та не перетинки,

Ходив би я до дівчини

Та щовечоринки.

А тут і Мариня прибігла. Чи побачила її, чи виглядала, коли Федора прийде.

• Мамо, що з вами? На вас лиця нема.
• Нічого, доню. Це я так… зараз пройде.
• Мамо, до нас прийшов брудний обірваний дядько. Такий чудний. То він співає. Чуєте? Ходімо.
• Чекай, доцю, чекай. Зараз.
• Ходімо, мамо.

Іван побачив її. Він не знав, чи має плакати, чи сміятися, чи продовжувати співати. Сполотнів і стояв, наче на картині. Тільки губи ворушилися:

• Федора! Дружина моя!

Федора зімліла. Іван та Мариня вчасно підхопили її. Тут вже й Івась підіспів. Ніяк не міг збагнути, що тут робиться. Якийсь дядько обнімає і цілує його матір, а вона, бліда і заплакана, заледве приходить до пам’яті. Мама! Його сильна мама!

• Ти, Федоро, скажи дітям. Поясни їм.

Федора на мить відірвалася від чоловіка.

• Діти, то ваш тато.

Та й знов у сльози

• Ну, досить, досить, – заспокоював Іван. – То зустріч, а не прощання.

Заспокоював і ніяк не міг заспокоїти. Та й сам…

• Та ж ходімо до хати, – нарешті оговталася Федора. – Чого ж ми тут?..
• Ти, жінко, грій баняки води. Я буду купатися, стригтися, голитися і завтра ж піду до священика домовлятися, щоб нас обвінчав.
• Завтра? Ну що ти! Дай мені до тебе звикнути.
• А ти хіба вже відвикла?
• Та й одягнутися… тебе ж треба хоч якось одягнути.
• Байка! То все байка! Ні на день не буду відкладати наш з тобою шлюб. Довідкладався вже.

 

Діти полягали спати, а Федора з Іванком до ранку сиділи на лавчині під хатою, обнявшись, як дівка з парубком. Розказували одне одному свої біди та негоди, а поміж тим співали. І співалося їм напрочуд гарно, як у молодості. А може й краще.

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину

Та й вірненько любить,

А зайнять не посміє.

• І все-таки, Іване, як ти знайшов мене?
• Як – то не головне. Головне – знайшов.
• І все ж… як?
• Добирався до Молотькова. Тяжко добирався. Добрався – а Молотькова нема. Згорів наш Молотьків. І люди загинули. Не повіриш. Став я і заплакав. В Сибірі не плакав, а тут… і все-таки в Молотькові вже стали вцілілі оселятися. Віддалік від згарища. Засновували нове село, новий Молотьків. Жили поки що в ліплянках. Хто на що спромігся. Та мріяли… про що мріяли – не скажу, не питав. Головне – життя брало своє: тут бігали діти. Бігали і сміялися. Якби ти знала… та що тобі казати? Став питати про тебе. Казали різне. Одні казали: мабуть, що загинула. Остовпів і не міг більше ні про що питати. Та підійшов один старший чоловік і сказав:
• Не журися так. Жива твоя Федора. І діти живі. Не було їх тоді в селі. Шукай її по навколишніх селах. Бо куди їй ще з дітьми? От я й шукав. Всі села обійшов – нема. Аж один чоловік сказав, що ти, либонь, в Білозірці. І як це я не подумав сюди спершу піти? Отак і знайшов. Тепер вже нас ніщо не розлучить.
• Не кажи так. Бо доля підслухає і …
• Нехай слухає.

І гукнув:

• Гей, доле, ти чуєш?
• Тихо, не гукай. Ще хтось подумає, що…
• Нехай собі думає хто що хоче.

Та й міцніше пригорнув Федору. А потім заспівав, дужо, розгонисто, як колись…

Якби мені не тиночки

Та не перелази…

• Я буду ковалем, а ти ковалихою. Поставимо хату на горбочку. Неодмінно на горбочку. Обсадимо її вишнями, яблунь насадимо і неодмінно посадимо грушку. Одну. Ні, дві.
• Коли ще те буде, – зітхнула Федора.
• Але ж буде. Якщо вірити, то буде. От я вірив, що тебе знайду – і знайшов. І пупляшка нашого виростимо. Добре, що ти пригріла дитя.
• Марині дісталося клопоту.
• Ну, нічого. Марині це на шкоду не пішло. Хороша дівчинка з неї виросте. І пупляшок теж виросте.
• Вона сердиться, коли її пупляшком називати.
• Бо вона ще не знає, як то гарно, коли пупляшок.
• А що ти їй обіцяв зробити? Торочила та й торочила мені про якусь ковисочку.

Іван засміявся.

• Колисочку. Колисочку для ляльки я обіцяв їй зробити. І зроблю.
• Ой, лелечко, – похопилася Федора. – Мушу бігти, мій голубе.
• Куди бігти?
• Ще сніданок якийсь треба зварити, а там – до людей.
• До яких людей?
• Я ж тобі казала, що я працюю.
• Сьогодні ти нікуди не підеш.
• Ні, соколе мій, мушу йти. Там слабий. Я обіцяла з ним побути. Я їх обнадіяла. Не можу підвести. О, Іване, ті люди не дали мені пропасти. І тепер не дають. Доки ще ти станеш ковалем, а я ковалихою, то треба якось жити.
• Так… не полегшив я твою долю.
• Як же не полегшив? Ти мене до життя воскресив, сили мені додав. Однак будні – то будні. І до них треба дослухатися.
• Дослухайся, люба, дослухайся. І я буду дослухатися.

Вставало сонце. Голосно озивалися півні. Прокинувся ранок, а за ним поспішав новий день. Аби тільки добрий.