Дівчинка метнулася до хати і винесла свій скарб – свою ляльку.

• Ох, яка гарна лялька. Просто чудесна. А як її звати?
• Ніяк не звати. Лялька.
• Ну як же так? Це нікуди не годиться. Тебе звати Галя, твою сестричку звати Мариня. А ляльку? Вона може образитися. Їй теж хочеться мати своє ім’я. Придумай щось. Це ж не важко.
• Її звати… її звати… Леся.
• Це у неї товаришка Леся. Сусідка наша.
• А чого ж… Леся. Дуже гарне ім’я. От завтра я для твоєї Леся зроблю ковисочку.
• Не колисочку, а колисочку.
• Як хочеш, розумничка.

Незабаром, дівчинка цілком довіряла тому чужому дядькові. Він так гарно з нею розмовляв і для її Лесі зробить ковисочку. Ні, колисочку. Галя тепер знає.

• А зараз… дякую, тобі, господине, за смачний обід. А щоб хоч якось віддячити, давай я вам хоч ломак нарубаю. То може ще й на вечерю щось зароблю. Де тут у вас ломаки?
• А може… не треба. Ви здорожені. От за таке мама сваритимуть.
• Нічого. Нічого. Ми з мамою розберемося.
• А може ви все-таки відпочили б. Там за хатою сіно сохне. Лягли б собі.
• Не журися. Я вже відпочив. Показуй свою господарку.
• Та я вже й сама ломаки рубаю. Правда, у мене це не дуже виходить.
• Це не дівчача справа.
• А що робити? Нема кому.
• Це навіть дуже небезпечно. А Івась що ж? Все-таки хлопець і старший.

«Звідки він знає, що Івась старший?»

• Івась… він або ганяє, або в книжках сидить. До сільської роботи його не заставиш. Ще часом череду пасе. Хоч те. Та й то… зачитається часом, а худоба піде куди собі хоче. Маємо потім клопіт.
• Що? Книжки любить?
• О, хлібом його не годуй, тільки книжку дай.
• Це добре. Але ж і робити щось треба. Інакше не можна.
• Івась каже, що піде вчитися.
• Ще ж і вступити треба.
• Каже, що вступить.
• І на кого він буде вчитися?
• Каже, що на лікаря.
• Ого! Ну що ж, якщо не буде лінуватися…
• Ні, до науки він не ледачий. Тільки по господарці нічого робити не хоче.

Чоловік пішов у дровітню. Скрізь ходив, скрізь заглядав. Все потребувало чоловічого ока. Та він якось знав, де у них що лежить, наче він все це клав власними руками.

«Як господар, – подумала Мариня. – Ой, буде мені від мами».

А чоловік нагострив сокиру, нарубав ломак, і все це з таким гарним настроєм, наче щойно додому повернувся.

«О, тепер мені на цілий тиждень вистачить. А мама однак буде сваритися».

Підправив курник та й заходився коло плота, що вже зовсім покосився. І все це у нього так вправно виходило. Було видно, що чоловік знає сільську роботу і робить її з радістю. Мариня й не дивувалася. Але, коли він заспівав

Якби мені не тиночки

Та не перелази…

У Марині горло перехопило. А коли відпустило, дівчина сказала:

• Ту пісню мама співає, коли тата згадує. Співає і плаче.
• Не забула?..
• Яке там!..

«Дивний чоловік…»

А чоловік робив та співав, робив та співав. А голос був, як у справжнього співака. Виглядало так, що це його дім, що він якось знає, де що лежить, наче він тут і живе. Ну, може, на якийсь час відлучився. Все у нього так вправно виходило, що Мариня стояла та й милувалася його роботою.