Обжилася Федора в селі. Всі вже мали її за свою. Особливо після того, як пригріла Федора маленьку сирітку. На таке ніхто й не сподівався. Заповажали навіть ті, що пробували про неї пльоткувати. Тепер замовкли або говорили про Федору тільки щось добре. Помагали їй як могли. Гріх би мала скаржитися. Гуртом і хату підправили, і хлів, і комору. Теличка завелася. Була надія, що корови дочекаються. Та й діти підросли. Івась був не те, щоб лінькуватий, та все більше до книжки та до науки тягнувся. А якщо ні, то як гайне в поле чи до друзів, то до самого вечора. Зате Мариня… о, там така господинька росла, що люди дивувалися. І попрати, і прибрати, та й варити вже бралася. А тепер ще й мала Галинку на своїх руках. Бо Федора що? Цілий день в роботі. А Мармня клопочеться дитиною і господаркою. Федора жаліла свою доньку, що не мала ніякого просвітку, і тішилася, що вона у неї така вправна. Покрадемки зітхала та не раз і сльозу витирала, свого невінчаного чоловіка згадуючи.

«Тішився б мій Іванко. А так… може й на світі нема…»

Відганяла ті думки. Хотілося вірити, що живий. Та час спливав, а з часом і надія.

 

А то якось… рік певно був десь 1956, до села прибився зарослий обідраний чоловік. Худий, як скіпка, одні лише очі світилися. Важко було визначити, якого він віку. Мабуть, що середнього. Брудна куфайка, подерті кирзові чоботи, в руках ціпок, чи так собі, чи від безсилля, спинив старшу жінку та й питає:

• Чи ви не підкажете мені, де живе Федора, жінка з двома дітьми? Мені казали, що вона живе у вашому селі.
• То Федора Молотьківська?
• Ну… так. Либонь, що Молотьківська.
• А ви хто їй будете?
• Я?

Глянув на себе стороннім оком.

• Знайомий. Колишній знайомий.

Жінка здивовано звела брови.

• Федора, певно, не вдома. Десь у людей. Та діти, мабуть, є. Васильку, – гукнула хлопчика, що біг кудись. – Проведи дядька до цьоці Федори. Ну, до тієї, що Івася має. От він вам покаже. Васильку, тільки не біжи, як підстрілений. Дядько так не може.

Подякував та й пішов за хлопцем.

Ось і хата. На подвір’ї дівчина порається. Прикипів до неї очима. Мати Божа! Як же схожа вона на Федору… привітався. Дивиться на нього. Воно й не дивно. Сів знесилено на лавчину.

• А мами нема?
• Нема. Вони будуть аж увечері.
• У людей?

Згадав, як жінка казала.

• У людей.
• А що мати там робить?
• Всяке. Що прийдеться.
• А ти Мариня?
• Мариня. А звідки ви знаєте?
• Знав колись. Маленькою. То я маму почекаю. Можна?
• То заходьте до хати.

Та й глянула на його заболочені чоботи.

• Я роззуюся, – знітився. Та й згадав, що і ноги у нього не в найкращому вигляді.
• Я бачу, ви здорожені, – занепокоїлася Мариня. – Я дам вам вмитися та й нагодую вас обідом. Я щойно зварила. Все ще тепле.
• Сама вариш?
• Сама… вчуся. Мами нема вдома, то я …
• А мама не буде тебе сварити, що ти чужого дядька обідом годуватимеш?
• Думаю, що не буде. Ви ж з дороги і кажете, що мамин знайомий.

«А може й буде сварити. Обірваний заброда… каже! Багато чого можна казати. Хоча красти в нас нічого. Однак…»

Сиділи на кухні. Мариня сиділа ближче до дверей і поглядала на заброду. Бо хто його зна. Хоча очі у нього добрі. Тільки втомлені дуже. Чоловік з апетитом їв борщ.

• Давно вже я не їв такого доброго борщу.
• Жартуєте.
• Зовсім не жартую. Борщ і справді добрий, такий, як у твоєї мами.
• А ви їли мамин борщ?
• Їв. І борщ, і вареники.
• Вареники ліпити я вже вмію, а тісто місити ще не навчилася.
• Навчишся. У такої мами всього навчишся. Послухай, Мариню, а де Івась?
• Ганяє десь. Або зашився кудись з книжками, щоб я його до якоїсь роботи не заставила. О, це вже його тепер і до вечора не буде. А увечері прийде. Бо від мами влетить.
• А мама заміж ще не вийшла?
• Не вийшла. І не вийде.
• А чого так? Сватав хтось?
• Хотіли сватати. Мама у нас гарні, як дівка. Мама сказали, що чекають свого Іванка. Так нашого тата звали.
• То вона чекає?
• Чекає. Їй кажуть, що його вже на світі нема, а мама чекають. Вони вірять, що тато живий.
• Якщо вірить і чекає, то він прийде.

І посміхнувся. Гарно так посміхнувся.

• Слухай, Мариню… а якби так виявилося… я так собі кажу… якби раптом виявилося, що я твій тато.

Засміялася дівчина

«Якийсь чудний той дядько. Скорше б мама прийшли. Або хоч Івась».

• Ні, мій тато не такий.

Митнулася до кімнати і принесла фотографію в рамці. На фотокартці був усміхнений вродливий чоловік під чорним вусом і з розкішним чорним чубом.

• Гай-гай… зберегла.
• О, це для мами, як ікона. Вона ледве не молиться до тієї карточки. А може й молиться, як ніхто не бачить.
• То до твоєї матері молитися треба. Свята жінка. Скільки всього вистраждала. Скажи, Мариню, а у вас в селі є коваль?
• Коваль? Ні, нема. Кузня є, а коваля нема. Кажуть, загинув. Я його не знала. Кузня стара, але ще стоїть. А коваля нема.
• То буду я у вас ковалем. Як тобі таке?
• Та… нічого. Коваля в селі треба.

І так вона це по-дорослому сказала, що чоловік аж посміхнувся.

Рипнули двері – і до кухні увійшла Галя. Вона щойно прокинулася і тепер ще позіхала і протирала очки кулачком.

• О, це що за пупляшок? – Здивувався прийшлий. А в серце йому щось кольнуло: дитина!
• Я не пупляшок. Я Галя.
• Галя – це дуже добре. Але пупляшок – це теж не зле. З пупляшка розпускається квіточка.

Але дівчинка набурмосено дивилася на чужого дядька.

• Я Галя, – повторила вона.
• Ти наша Галюня, – підхопила її на руки Мариня.
• О, я Галюня.
• Ти наше сонечко.
• О, я сонечко.

Заброда почув себе якось розгублено. Щось вкололо його в сме серце.

• Це тобі мама купила таку гарненьку сестричку? – спитав у Марині. Голос був хрипкий і наче не його. Біля серця щось кололо. Дихати стало важко.
• Ні, не купила. Просто ми пригріли сирітку. Взяли її за свою. Мама померла, а родини ніякої.
• Це так схоже на твою матір. Я ж казав, що вона свята.
• Моя мама пішла і ніяк не приходить.
• Бо я подумав собі… ти не думай, що я щось випитую.
• Я не думаю. Це не секрет. Про те знає все село.
• А дядько нічого дітям не купив. У дядька просто нема грошей.
• Мені цьоця-мама все купує. І сестричка Мрриня все мені дає. А Івася я не люблю. Він поганий.
• Як же так? Він же твій братик.
• А він на мене каже Галька. А я не Галька, я Галя.
• Ти Галюня.
• О, я Галюня.
• Я Івасикові скажу, щоб так на тебе не казав. А коли я трохи відпочину, я змайструю тобі колисочку для твоєї ляльки.
• Ковисочку?
• Ні, колисочку. Ну, нехай буде по-твоєму. Я змайструю колисочку для твоєї ляльку. У тебе є лялька?
• Є. Мені Мариня дала.