Отак Мариня з Федорою бавили чужу дитину і не знали, що мають далі робити. Бо люди що? Поплакали, позітхали та й забули за своїми щоденними клопотами. А дівчинка що? Звикала жити без мами. Згадувала її. Плакала за нею, дівчинку забавляли – та й нічого.

• Ну де моя мама? Пішла та й не приходить. Ну чому вона не приходить?

А якось дівчинка прокинулася та й засміялася. Чи не вперше.

• А коли я спала, то моя мама приходила.

Федора з Маринею переглянулися. Мариня зблідла.

• І що? Що мама тобі казала?
• Казала, щоб я не плакала.
• От бачиш. То ти не будеш плакати?
• Не знаю. Може й буду. А ще казала, щоб я трьома пальчиками хрестик на себе клала. Отак…
• Добре. Мариня тебе навчить.
• Я просила маму, щоб вона вже від мене не йшла. Але мама сказала, що не може, що мусить йти.

Мариня розплакалася і вийшла.

• Чого вона? – занепокоїлася дівчинка.
• Не знаю. Певно, щось заболіло.
• Може, животик?
• Може.

Увечері, коли дитина заснула, Федора сіла з Маринею та Івасем і запитала:

• Що робити будемо?
• З чим, мамо? – Івась цілком по-дорослому звів брови.

«Який у мене вже дорослий син, – подумала Федора. – Ще не дуже розумний, та вже такий дорослий…»

• Чому ви замовкли? Що там таке?
• Що будемо робити з дитиною?
• А що робити? Нехай живе, нехай росте. А виросте – тоді будемо думати. А зараз… скільки там того клопоту. Не об’їсть нас та не обіп’є. Зайва тарілка борщу та зайвий кухоль молока. Хіба шкода?
• А ти що, Мариню? Чого мовчиш?
• Думаю. Не об’їсть вона нас та не обіп’є – то правда. Але ж ще треба її у щось взути та одягнути. А нам самим сутужно. А там зима прийде… але ж куди її?..
• У дєтдом.

Діти в один голос:

• Як у дєтдом?
• Нашу Галю? Наше ангелятко? Та вона там сплачеться.
• Але ж бездоглядні діти там ростуть.
• Їх там, певно, ніхто й не забавляє, коли вони плачуть.
• Може й так. Але ж мусить вона мати якийсь прихисток.
• А хіба наш дім – то не прихисток? Хіба їй у нас зле? Якось вже будемо. Нам колись ще гірше було. Нехай живе.
• Добрі ви у мне діти. Добрі і розумні. Але є ще одна морока – закон. По закону дитина мусить мати документ. Колись же їй і до школи йти. А щоб мати документ, треба їй десь бути приписаній.
• Якщо так треба, то нехай у нас буде приписана – і всі діла.
• Якщо вона буде у нас, то мусимо її взяти за свою, бо інакше… я й так дивуюся, що за нею з дєтдому й досі не приїхали. Вони скорі.
• І що? Приїдуть і заберуть? – жахнулася Мариня.
• А як ти думала? Ми ж навіть не родина.
• Не дам. Я вже до неї звикла. Вона вже зовсім, як наша.
• Закон є, дитино. Якщо вирішимо, що беремо її за свою, то треба їхати в район , щоб все оформити. По документах. От я у вас і питаю. Бо це ж не на тиждень, не на рік, а на все життя.
• Їдьте, мамо, та й оформляйте.
• І я так кажу. Як же ж віддати дитину на чужі руки? Воно ще зовсім маленьке. Йому мама потрібна.
• Та от… мами нема.
• То хоч добре серце.
• Буде наша.
• Хай буде наша.
• Дивіться, діти. Ви вже великі. Все розумієте. Не думайте, що це буде легко. Я знаю. Чула вже про те. Опираються, як тільки можуть.
• Хіба ж їм шкода, що дитина буде жити у добрі?
• Про дитину не дуже хто й думає. Там зазвичай сидять байдужі люди. Аби все по закону було. А закон, як дишло: куди повернеш, туди й вийшло. Та я сама не поїду. Я Настю Кукуневу попрошу, щоб поїхала зі мною. Думаю, не відмовить. То баба грім. Бо я що? Я мало де була, мало що знаю. Це я тут така наче бойова, а в чужому місті та при чужих людях і двох слів до купи не зліплю. Буду просити Настю.

Хіба ж Настя у такому ділі могла відмовити? Поїхала, ясна річ. І добре зробила. Бо Федора сама нічого б не добилася.

• Ніколи б не подумала, що добру справу зробити, сиротя пригріти, так важко. Стільки перешкод.

Не буду розказувати всі їхні митарства, але таки виходили всі папірці, всі дозволи, і тепер дівчинка мала свою сім’ю.

• Все, – сказала Федора своїм, – тепер Галинка уже наша. Ніхто її у нас не забере.