І як не намагалася Федора триматися на відстані від чоловіків, клептухи таки її дістали. В селі завжди такі є. А як вони вже вчепляться, то тільки тримайся. Ну не можуть вони того пережити, що є порядні жінки. Не можуть –   і все. Либонь, в молодості і самі були ласі до гріха. Особливо Наталка Клеванчиха. Та вже на будь-яку жінку такого начіпляє, що й не відмиєшся, як не старайся. А тепер за Федору взялася. Ну як може бути, щоб Федора була не така? Зайда! З двома дітьми! І щоб не така? І пішли брехи по селі. Спершу ніхто їм не вірив. Та ну! Федора не така. Всі ж її знають. А потім якось засумнівалися: а зрештою… чому б і ні?.. Дійшли плітки і до Федори. Поплакала молодиця: за що? А що зробиш? Як себе виправдаєш?

Якось до криниці, де юрмилися жінки, смакуючи плітки баби Клеванчихи, підійшла Настя Кукунева. Була така гостра на язик, що її побоювалися навіть чоловіки. Підійшла, привіталася і до Клеванчихи:

• Що там, бабо, Федора? Що там вона ще натворила? У вас діда Свирида ще не відбила? Відіб’є, будьте певні. Вона така.
• Та я що? Та я нічого, – розгубилася стара. – Знаю те, що люди кажуть.
• А люди знають те, що ви кажете. Якби ви не видумували, то б і люди нічого не казали. Гріх, бабо, на бідну жінку наклеп зводити, всякі плітки про неї розпускати.
• Та я що? Та я нічого.
• От заставлять вас чорти після смерті язиком гарячу пательню лизати – будете знати.
• Свят! Свят! Свят!
• А якщо серйозно, то, щоб всі знали, і ви, бабо. Почую якусь плітку про Федору – візьму ломаку і розвалю голову. І на вік не подивлюся. Чули, бабо?
• Та я що? Та я нічого.
• А як повернеться Федорин чоловік, скажу, щоб він суку з пістоля застрілив.
• Чоловік! Хіба у Федори є чоловік? Пес хату мав?
• Ви знову, бабо? Ой, дивіться, дивіться. Є у Федори чоловік. А як ви думали! Жінка живе безгрішно, у людей майже за так всяку роботу робить. Може й вас колись, бабо, догляне. А ви її гудите.
• Ой, так, так, – зітхнула котрась жінка. – Але ж і вона жива.

Пішла Настя. Небавом і жінки розійшлися, щоб не спокушати бабу Клеманчиху до нових пліток.

А тут у селі пригода трапилася. Несподівано померла молода ще жінка, лишивши бездоглядну дитину. Дівчинці щойно минуло три роки. Дитя плакало, розтираючи сльози брудними кулачками. Хтось пробував дитину забавити, але з того нічого не виходило. Люди юрмилися в хаті, молилися, зітхали, плакали, хто за померлою, бо ж таки молода, їй ще жити б та й жити, а хтось плакав над долею сирітки.

• Воно ще таке маленьке.
• А славне, як ангелятко.
• Куди його тепер?
• В дєтдом. Куди ж ще?
• Боже мій! Хто ж його там догляне?
• Для того там є люди. Мусять бути. І так добре, що є хоч якийсь прихисток.
• Певно, що так. Бо ж хто його візьме? Хоч би якась родина.
• Толку з тієї родини. Ніхто не хоче клопотатися чужими дітьми.
• Декотрі то й своїми не дуже клопочуться.
• Хоч би зараз хтось взяв. Он як біднятко плаче. Дитину ж, певно, погодувати треба.
• Он Федора йде. Вона візьме. Федоро, візьми дитину. Сплакалася зовсім.

Федора підхопила дівчинку на руки та й мерщій з хати.

• Мами! Хочу мами, – плачем заходилася дитина.
• Цить. Ось ми підемо до мене. У мене є така гарна дівчинка Мариня.
• Не хочу Марині. Хочу маму.
• Цить, послухай-но. Мариня дасть тобі ляльку. Дівчинка перестала плакати. Тільки хлипала.
• Ляльку?
• Ну так. Справжнісіньку гарну ляльку. Тільки ти не плач. Як тебе звати?
• Галя.
• Галя! Яке гарне у тебе ім’я. Ось уже й наша хата. А он і Мариня виглядає. І котик. Бачиш, який гарний котик? Мариню, Мариню, я тобі Галю принесла. Дивися, яка славна дівчинка. Вона вмиється, поїсть кашки… у нас там ще є кашка?
• Є.
• Не хочу кашки. Хочу мами.
• Чекай. Котик теж буде їсти кашку. Правда, котику? Он бачиш, котик вмивається? Ходімо і ми вмиватися. Щоб котик з нас не сміявся.

Отак примовляючи, Федора вмила дівчинку та й взялася її годувати.

• Смачна кашка, смачна.
• А мама?
• Ти їж, їж.

Сльози наверталися на очі.

• А потім Мариня дасть тобі ляльку. Правда, Мариню?
• Яку? Ту?

Мариня в ляльки вже не бавилася. Всі свої забавки вона або повикидала, або повіддавала іншим дітям. Та була у неї одна лялька, справжня, магазинська, яку подарувала колись їй хресна. Мариня берегла ту ляльку і нікому не давала бавитися, а тепер що? Віддати ляльку цій маленькій дівчинці? Що мама таке кажуть?

• Мама померла. Розумієш? – прошепотіла Федора.
• Розумію. Їж, їж, Галю. Я дам тобі ляльку. А потім ви з лялькою ляжете спати.
• А котик?
• За котика не знаю. Котик нечемний.
• Чемний. Котик чемний.
• Ну, нехай так. Може й котик ляже спати. Ти, котику, будеш спати?
• Мур, мур.
• Каже, що буде.
• А мама? Де мама? Хочу мами.

Дівчинка знову зібралася заплакати.

• А ми ось ляльку принесемо.

Федора розуміла, як жаль доньці прощатися з дитинством, віддавати в непевні дитячі рученята свою дитячу мрію, свою останню ляльку. Але це був бодай маленький порятунок для скривдженої долею дитини. Сплакана і знесилена неусвідомленим ще горем, дівчинка так і заснула, обнявши ляльку, свою маленьку втіху.

• Ти тут бав її, а я ще піду туди. Там теж треба ще багато чого. Похорон, обід. Сама розумієш…
• Ой, мамо, а що, коли я не зможу її забавити?
• Зможеш. Мусиш. Вчися. Згадай, як ще зовсім недавно ти сама була маленькою.

Та й пішла, бо похорон та й обід, – все було на їхніх руках. Треба, щоб все було пристойно.