Федора ожила, вилюдніла, погарнішала, перестала побиватися над своєю бідою. Не забула про неї, а заховала її у найпотаємніші прискринки душі. А коли тихенько наспівувала «Якби мені не тиночки», Мариня знала: мама тата згадує. То правда. Іван все любив співати ту пісню. Голос мав чистий та високий – аж за душу брав. Працюючи у господарів, Федора в ряди-годи і поїсть чогось кращого – от і … ловила на собі прискіпливі, а часом і пожадливо наглуваті чоловічі погляди. Тоді опускала очі та й бігла геть. Та ті погляди не відпускали її. Від того на душі ставало якось мерзенно.

Якось бігла додому, а її за руку вхопив кремезний чоловік Никанор.

• Куди так спішиш, молодице?
• Додому. До дітей.
• Почекають твої діти. Не маленькі. А я не можу чекати.
• Чого вам, Никаноре?
• Чого! Чого! Сама знаєш, чого.
• Як вам не стидно! Жінку маєте.
• Жінка – не стінка.

Федора вже зрозуміла, що з такими чоловіками на «ви» та делікатно не можна. Тут би й матюки згодилися. Та не вміла вона. Хіба що доведеться вчитися.

• Пусти! Бо як хрясьну тим глечиком, то вмиєшся не молоком.
• Овва! Що? Товар не для мене?

Від Никанора тхнуло перегаром. Тут всі випивали. Часто і жінки. Дехто і Федорі радив, аби долучилася торгувати самогонкою.

• Прибуткове діло, – казали. Та Федора не хотіла такого прибутку. Краще вона вже заробить. Никанор все ще не відпускав Федорину руку.
• Пусти. Чого в’язнеш?
• Ні, почекай. Чого ти приндишся? Мужики тепер на вагу золота. А бабів – гать гати.

Вхопив Федору обіруч і смикнув до себе.

• Пусти, бо поб’ю цей глечик на твоїй дурній макітрі.
• Ні, почекай. Ти що, не така, як усі? Така сама. Давай з тобою…

Жаль було Федорі не так глечика, як молока. Але вона таки пожбурила його у залицяльника. Матюки. Шалені матюки. Та Федора вже до них не дослухалася. Вона бігла додому. Почула зловтішний чоловічий сміх. Видно, хтось надійшов на ту дивоглядію.

• Що? Дістав?

І знову матюки. І знову сміх.

«Нажила собі ворога, –  гірко подумала Федора. – Та хіба ж я винна? І молока дітям не принесу».

Прийшла додому сердита. На дітей задурно нагримала. Потім соромно стало. І чого вона справді? Що їй діти завинили?

• Ви молока не принесли? – несміливо спитала Мариня.
• Несла, несла і не донесла. Розбила я глечик.
• Ой-ой-ой! А то не наш глечик був?
• Ні, не наш.
• І що тепер?
• В неділю піду на базар та й куплю.

А то якось перестрів Федору статечний чоловік Семен Калюжний. Спершу подумала, що випадково. А потім зрозуміла: ні, не випадково. Чекав її тут чоловік.

«Чого йому? Такому вже на «ти» не скажеш».

• Добрий вечір, молодице.
• І вам вечір добрий, дядьку Семене.
• Я все збирався до тебе зайти, та так і не зібрався. Воно може б і не годилося отак серед дороги починати таку балачку. Воно б у хаті, та при чарці…
• Я не п’ю, дядьку Семене. Ви щось хотіли?
• Та от… добре, що зустрів… діло, бачиш, таке… дивлюсь я, Федоро, на тебе. Молодиця ти показна, роботяща. А в мене, знаєш, жінка померла.
• Жаль мені і вас, і вашої жінки.
• Двоє дітей у мене.
• І дітей ваших жаль. Для дітей то справжнє горе.
• Так я ото собі думаю… чи не поєднатися нам з тобою? Словом, виходь за мене заміж. Ти не дивися, що я виглядаю старий і підтоптаний. Я ще хлоп ого-го, при силі.
• Я рада за вас.

А сама спаленіла, жаром пойнялася.

«Чи ті чоловіки показилися? А тому… ну що йому сказати?»

• Ви, дядьку Семене, захотіли для ваших дітей безплатну няньку, а для себе безплатну господиню?
• Ну чого ти так? Я ж тебе заміж беру. Ніякого безчестя. У тебе діти, у мене діти. Господарка. Я собі подумав…

І справді. Чого вона? Але ж як набридли ті чоловіки.

• Дякую. Я не готова виходити заміж ні тепер, ні колись. Я чекаю… свого чоловіка.
• Чоловіка! А він у тебе був?
• А це вже, вибачайте, моє діло. Чи був, чи я дітей у капусті знайшла.
• А як і був, то… може десь і голову поклав.
• Ні, він живий. А ви старий сич! Пугутькало!
• Ну-ну…
• А якщо ні… що ж, на тому світі з ним зустрінемося.

Та й пішла, лишивши старого, що спантеличено дивився їй у слід чи то розгубленим, чи зневажливим поглядом.

• Принца шукає. А принців усіх революція на Сибір заслала або постріляла. А ти чекай. Ет! Дурна ти ! Хоч гарна, та дурна. Жіночий вік короткий. Ще якийсь час пройде – і на тебе ніхто й не гляне.

Сплюнув та й пішов. Сватання не вдалося.

• Старий я дурень. Хто про такі речі на дорозі говорить? Таки треба було до хати прийти і при столі мову заводити. А то, як шарпак якийсь. Тьху!