Якось Настя Кукунева перестріла Федору на дорозі та й спитала:
- Чого ти, Федоро, бокуєш від нас?
- Я? бокую? Звідки ви…ти взяла?
- Та от… скільки вже живеш у нас, а ніхто про тебе нічого не знає.
- Та що там знати? Моє лихо та безталання у всіх на виду.
- На виду – то не виду. А душу на показ не виставиш.
- А навіщо її виставляти? Нехай собі. Бог бачить, що в моїй душі зла нема ані краплиночки. А мої сльози… кому буду їх засвічувати? У кожного свого досить. Сльозами тепер нікого не здивуєш.
- Воно так. То правда. Але самій було б легше, якби відкрилася.
- Ой, Настуню, мені вже легше не буде. Хоч кажи кому, хоч не кажи…
- А я цікава знати. Вдача у мене така… я й про себе секретів не тримаю. Про мене всі се знають, що маю, те везу. Хто тут живе, про всіх люди знають. Одна ти живеш, як на висілку – закрита для всіх. Ніхто про тебе нічого не знає: звідки прибилася до нашого села, чи був у тебе чоловік, чи й не було ніколи.
- Чи й був, чи й не було… нема! От і все. Ми з моїм Іванком не встигли побратися. Дітей нажили, а побратися не встигли. Все відкладали.
- Що ж, і так буває…
- Кажуть, гріх. А хто ж його знає, де більший гріх. Часом у шлюбі так грішать, що диву даєшся. Я по людях буваю, то вже знаю. А мій Іван ніколи мені слова кривдного не сказав і на дітей косо не глянув. Родом я з Донбасу. Пішла за своїм невінчаним чоловіком аж до Молотькова. Знаєш. Недалеко звідси.
- Знаю, знаю. Німці спалили. Мало хто й врятувався.
- Дощенту спалили. І люди загинули. А нас тоді не було. До товаришки на село поїхали. За продуктами. Тому й уціліли. А то б і нас не було.
- Так Бог вам дав.
- Вже не знаю, хто нам так дав, але я з дітьми зосталася гола, боса і простоволоса. От і жебракую тепер.
- Не жебракуєш, Федоро, а заробляєш. Важко працюєш, та мусиш, знаю. Бо діти. Ти мене не цурайся. Я баба проста. Можу й по-хлопськи батькувати. Але щира: що маю, поділюся. Ти зайди. Зо дві відрі бараболь дам. Ще там що. Аякже. Все ж дітям буде.
- Дякую. Я …
- Не замикайся в собі. Так здуріти можна. У нас люди добрі. Нікого в біді не покинуть. А чи живий хоч твій Іван? Чи мала від нього хоч якусь звістку?
- Чи живий, не знаю, голубко. На Сибірі мій Іван. А звістку… може й міг би подати хоч якусь звісточку, то не буде знати, де мене шукати. Та й побоїться. Бо знаєш, які тепер часи. Те, що ми були невінчані, може й врятувало мене. А потім якось забули про нас та й минулося.
Стояла Федора, а з її очей котилися рясні сльози.
- Бачиш, як я тебе розтривожила. Весь твій біль розворушила. Не плач, голубко. Краще співай. У тебе це добре виходить. Тільки-от… на устах усміх, а в пісні смуток. Аж диво бере, а в душі наче щось закипає. Ну… не журися, Федоро. Не пропадеш. Головне – якось зиму перебути. А весною доб’ємося, щоб города тобі наміряли. Посадимо бараболь, грядки поробимо – та й заживеш не гірше за других. А то й краще. Ти помагаєш людям, а люди поможуть тобі.
Розминулися. З того часу Федору стали називати Молотьківською. Вже так на селі повелося, що кожен, окрім прізвища має ще й прізвисько. Так і Федора. Спитай, де жива Федора Молотьківська, кожен покаже. Молотьківська – то й Молотьківська. Нічого образливого в тому немає.
А якось увечері, коли Федора прийшла додому, діти вибігли їй назустріч і наввипередки защебетали.
- Ви чого це не в хаті? – не слухаючи дітей, гарикнула Федора. – подивися, Мариню, на свої ноги. Холодно. Морозець береться. Ану зараз мені до хати.
- Мамо, та ж послухайте. Якийсь дядько приїхав возом і бараболь привіз.
- Аж три мішки!
- А ще муки, круп всяких.
- Який же то дядько?
- А ми його не знаємо.
- А ще тітка Настя сира принесла. Сказала: на вареники.
- І отакенний кусок сала!
Федора стояла і плакала.
- Чог ви, мамо, плачете? – припадала до неї Мариня. – все ж добре.
- Та добре, доцю.
Івась зосереджено спитав:
- То ми тепер багаті?
- Яке там вже наше багатство, синку! Якби ми були багаті, то люди б нам не зносили. Ні, діти мої. Ми не багаті, та якийсь час будемо ситі. Треба дякувати Богу і тим добрим людям.
Та й знову у сльози.
- Я спав би на тих бараболях. Як подумаю, що їх вже можна буде вволю наїстися.
- А я спала б на мішку з мукою. Це ж і хліб, і галушки, і вареники. Ви навчите мене, мамо, тісто місити?
- Навчу, дитино. Всього тебе навчу. А спати однак будемо в хаті на ліжках. Ходімо, діти. Ще ж і вечеряти щось треба. Ходімо.