Якось Настя Кукунева перестріла Федору на дорозі та й спитала:

• Чого ти, Федоро, бокуєш від нас?
• Я? бокую? Звідки ви…ти взяла?
• Та от… скільки вже живеш у нас, а ніхто про тебе нічого не знає.
• Та що там знати? Моє лихо та безталання у всіх на виду.
• На виду – то не виду. А душу на показ не виставиш.
• А навіщо її виставляти? Нехай собі. Бог бачить, що в моїй душі зла нема ані краплиночки. А мої сльози… кому буду їх засвічувати? У кожного свого досить. Сльозами тепер нікого не здивуєш.
• Воно так. То правда. Але самій було б легше, якби відкрилася.
• Ой, Настуню, мені вже легше не буде. Хоч кажи кому, хоч не кажи…
• А я цікава знати. Вдача у мене така… я й про себе секретів не тримаю. Про мене всі се знають, що маю, те везу. Хто тут живе, про всіх люди знають. Одна ти живеш, як на висілку – закрита для всіх. Ніхто про тебе нічого не знає: звідки прибилася до нашого села, чи був у тебе чоловік, чи й не було ніколи.
• Чи й був, чи й не було… нема! От і все. Ми з моїм Іванком не встигли побратися. Дітей нажили, а побратися не встигли. Все відкладали.
• Що ж, і так буває…
• Кажуть, гріх. А хто ж його знає, де більший гріх. Часом у шлюбі так грішать, що диву даєшся. Я по людях буваю, то вже знаю. А мій Іван ніколи мені слова кривдного не сказав і на дітей косо не глянув. Родом я з Донбасу. Пішла за своїм невінчаним чоловіком аж до Молотькова. Знаєш. Недалеко звідси.
• Знаю, знаю. Німці спалили. Мало хто й врятувався.
• Дощенту спалили. І люди загинули. А нас тоді не було. До товаришки на село поїхали. За продуктами. Тому й уціліли. А то б і нас не було.
• Так Бог вам дав.
• Вже не знаю, хто нам так дав, але я з дітьми зосталася гола, боса і простоволоса. От і жебракую тепер.
• Не жебракуєш, Федоро, а заробляєш. Важко працюєш, та мусиш, знаю. Бо діти. Ти мене не цурайся. Я баба проста. Можу й по-хлопськи батькувати. Але щира: що маю, поділюся. Ти зайди. Зо дві відрі бараболь дам. Ще там що. Аякже. Все ж дітям буде.
• Дякую. Я …
• Не замикайся в собі. Так здуріти можна. У нас люди добрі. Нікого в біді не покинуть. А чи живий хоч твій Іван? Чи мала від нього хоч якусь звістку?
• Чи живий, не знаю, голубко. На Сибірі мій Іван. А звістку… може й міг би подати хоч якусь звісточку, то не буде знати, де мене шукати. Та й побоїться. Бо знаєш, які тепер часи. Те, що ми були невінчані, може й врятувало мене. А потім якось забули про нас та й минулося.

Стояла Федора, а з її очей котилися рясні сльози.

• Бачиш, як я тебе розтривожила. Весь твій біль розворушила. Не плач, голубко. Краще співай. У тебе це добре виходить. Тільки-от… на устах усміх, а в пісні смуток. Аж диво бере, а в душі наче щось закипає. Ну… не журися, Федоро. Не пропадеш. Головне – якось зиму перебути. А весною доб’ємося, щоб города тобі наміряли. Посадимо бараболь, грядки поробимо – та й заживеш не гірше за других. А то й краще. Ти помагаєш людям, а люди поможуть  тобі.

Розминулися. З того часу Федору стали називати Молотьківською. Вже так на селі повелося, що кожен, окрім прізвища має ще й прізвисько. Так і Федора. Спитай, де жива Федора Молотьківська, кожен покаже. Молотьківська – то й Молотьківська. Нічого образливого в тому немає.

А якось увечері, коли Федора прийшла додому, діти вибігли їй назустріч і наввипередки защебетали.

• Ви чого це не в хаті? – не слухаючи дітей, гарикнула Федора. – подивися, Мариню, на свої ноги. Холодно. Морозець береться. Ану зараз мені до хати.
• Мамо, та ж послухайте. Якийсь дядько приїхав возом і бараболь привіз.
• Аж три мішки!
• А ще муки, круп всяких.
• Який же то дядько?
• А ми його не знаємо.
• А ще тітка Настя сира принесла. Сказала: на вареники.
• І отакенний кусок сала!

Федора стояла і плакала.

• Чог ви, мамо, плачете? – припадала до неї Мариня. – все ж добре.
• Та добре, доцю.

Івась зосереджено спитав:

• То ми тепер багаті?
• Яке там вже наше багатство, синку! Якби ми були багаті, то люди б нам не зносили. Ні, діти мої. Ми не багаті, та якийсь час будемо ситі. Треба дякувати Богу і тим добрим людям.

Та й знову у сльози.

• Я спав би на тих бараболях. Як подумаю, що їх вже можна буде вволю наїстися.
• А я спала б на мішку з мукою. Це ж і хліб, і галушки, і вареники. Ви навчите мене, мамо, тісто місити?
• Навчу, дитино. Всього тебе навчу. А спати однак будемо в хаті на ліжках. Ходімо, діти. Ще ж і вечеряти щось треба. Ходімо.