Нарешті всі сходяться. Федора і справді похоплюється: діти! Про них вона й на хвилинку не забувала, та мала роботу. А діти? Самі собі. Цілий день самі… хіба ж не болить Федорине серце? Ще й як болить. А що робити? Треба хоч щось заробляти. Ні, діти не сплять. Маму чекають. Може, мама щось принесе на вечерю: молока, хліба чи бодай кусок паляниці. Бідне, повоєнне, полатане босоноге дитинство. А що вже голодне – то й не сказати.

• Івасю, мий руки, – гукає Мариня.
• А що їх мити? Вони чисті.
• Чисті! А вони в тебе хоч колись були чисті?
• Ну.. зараз чисті.
• А жабу в руки брав?
• Ну… брав. То й що? Жаба теж чиста.
• Зараз же мий руки, а то мамі скажу, що ти курив.

Це погроза серйозна. Івась мовчки йде мити руки.

Приходить Федора. Діти сідають вечеряти. Вони п’ють молоко з пахким свіжим хлібом. Розкіш.

• А ви, мамо? – турбується Мариня. Бо Івась ні про що не турбується. Він зосереджено відкусує великі шматки хліба, запиває молоком і задоволено заплющує очі. Розкіш. Федора дивиться на дітей. Їй хочеться плакати. Дав їй Бог дітей, та не дав втіхи.
• А ви, мамо? – повторює Мариня і прискіпливо дивиться на матір.
• Я вечеряла. З господарями.
• Чесно? Бо я вас знаю.
• Чесно, доцю.
• А що ви там їли?
• Галушки.
• Ой, і я з’їла б галушок.
• Завтра зваримо. Я принесла муки, то буде і на галушки, і на паляницю. Завтра зранку я буду вдома.
• І не підете на роботу?
• Піду. Але зобіду.
• Може б я вам допомогла?
• Ти ще мала.
• Нічого собі мала! Я вже он… рукою до лямпи дістаю.

Федора посміхається.

• Ще встигнеш, доцю. Наробишся ще.
• То Івась малий. Він, мамо, на барані їздив.
• На барані? На чиєму барані?
• На барані дядька Трохима. Івась похапцем допиває молоко і вискакує з-за стола. Щоб від мами не дісталося. Бо за таке мама може й набити.
• Мариня – скриня! Мариня  – брехиня! Мариня…

Більше нічого не може придумати.

• Мариня – господиня, – підказує Федора.
• Мариня – господ.. – і замовкає, зрозумівши, що щось не те. Всі сміються.
• Ну, діти, лягайте спати. Вже пізно.
• А казка буде?
• Буде, буде. Бо як же без казки?

А в самої вже очі злипаються. Вже б і без казки заснула. Діти вклались, і Федора починає казку.

• В одному селі жила собі бідна вдова. І мала вона двоє дітей, хлопчика і дівчинку.
• Як ото ми? – не терпиться Марині.
• Як ото ми. Ти слухай, не перебивай. Заплющуй очі і спи, бо я, здається, скорше засну.

Позіхає.

• Дівчинка була красуня.
• А хлопчик? – не витримує Івасик.
• Хлопчик… теж гарний був. Але для хлопчиків головне – то сила. Отже виріс той хлопчик справжнім богатирем.
• Бачиш, Мариню? То я богатир.
• Тихенько. Бо я й розказувати не буду. Одного разу…

Очі у Федори заплющуються. Казка починає скидатися на сон.

• Мамо, мамо, що було одного разу?
• Давайте, діти, я вам завтра докажу.
• От! На самому цікавому місці.
• Не можу. Хочу спати. Натомилася я.

Всі поснули. Тільки місяць цікаво заглядав у вікно: що там. Місяцеві конче хотілося знати, що там: що їдять, про що говорять, які їм сни сняться.

А Федорі сниться її перший нажатий сніп.

• Мамо, мамо, – гукає мала Федора, – подивіться! Ось я нажала.

Мама дивиться, посміхається, зітхає.

• Ти у мене вже справжня дівка. Тільки обережно, серпом не поріжся. Він гострий.
• Скоро мене вже можна буде в найми найняти. Правда, мамо?
• Ой, дочко. Бодай тих наймів ніхто не знав. Щоб ті найми нікому й не снилися.

Мала Федора чомусь схожа на Мариню. Та сон все креслить, все мережить. І ось вже Федора на лузі. Там пасуться корови. Федора їх пасе і плете віночок з польових квіток. А ще дівчинка співає. Голосок чистий, дзвінкий, далеко чути. І пісня зринає. Ти диви! А Федора думала, що вона вже її забула. Ні, не забула.

Ой летіли журавлі,

Посідали край ріллі,

Стали землю судити,

Що й не хоче родити.

Перша рілля лучая,

А другая гіршая.

Перша жінка лучая,

А другая гіршая.

Я з першою діти мав,

А з другою розігнав.

• Ідіть, діти, по полю,

Розсійтеся травою.

Пішли діти по полю,

Розсіялись травою.

Хтось по полю гукає,

Батько дітей скликає.

• Ідіть, діти, додому,

Горе жити самому.

• Ой, жий, батьку, як жиєш,

Бо ти нас вже не знайдеш.

Крає Федорину душу та сумна пісня: і як же так, що батько розганяє своїх дітей?

• Мамо, а як же ж так? Хіба йому тих дітей не шкода?
• То пісня, дитино.
• Але ж пісня – не вигадка. В пісні правда співається. Так було. А хтось про те пісню склав.
• Може й так…

Аж тут де не взявся півень. Якби ж то свій, а то ж сусідський. Закукурікав у саме вікно – і Федора розплющила очі.

• Ой-ой-ой! Вже й не рано. Ото ледача! Заспала! Добре, що вдома. Однак треба квапитися. Стільки роботи.

Встала, вмилася, помолилася та й до роботи. Доки ще до людей піде, треба всю домашню роботу переробити: полатати – горить на Івасеві – попрати, їсти зварити. А потім вже до людей. Добре, що беруть її. Богу дякувати, Федора без роботи не сидить. Знають, що з неї добра робітниця, той кличуть. З того й живе. Бо пропала б. Якби ж сама, а то ж діти…