– Та я не…
– Звикай. У нас непитущих нема. Бо коли чоловік не п’є, то в ньому хробак заводиться. А потім той хробак точить чоловіка зсередини. Але пити треба з толком, не так, як декотрі. Слава Богу, в нашому роду таких нема. Знаєш, як в народі кажуть? Бог дав горілку, а чорт украв мірку. А ти, Тодосько, чого похнюпилася? Чого не п’єш? Чи для тебе не свято? Не рада, що син вернувся? Ясна річ, тобі було б спокійніше, якби він так і тинявся безхатченком по світах.
Жінка вже вкотре розплакалася.
– Не починайте, тату, наново, – втрутився Кирило. – Переговорили – і досить. Дайте спокійно пообідати. Не хоче мати пити – то хай не п’є.
– Ні, почекай. А чого вона має не пити?
– Бо їй не до того.
– А-а, не до того! Хтось її, мабуть, образив! Пробачте, ясновельможна пані!
– Тату, годі, – розсердився Кирило. – Зважте хоча б на Івана. Як йому?
– Добре. Обідайте. І ти, Тодосько, обідай. Нема чого губи копилити.
Та й далі схилився над мискою. За столом вже розмова не клеїлася. Тільки Іван не міг притамувати радість. Дивився на всіх просвітленим поглядом і вдихав запах хліба.
«І чого вони сваряться? – думав хлопець. – Хіба ж це головне? Головне те, що ми всі разом, що я нарешті знайшов свій дім».
Пообідавши, Данило встав, перехрестився.
– Піду я, трохи віддихну. І ви, хлопці, певно, на сіні полежте собі.
– Ми, тату, потім. Зараз я покажу Іванові, де у нас що і як, потім скупнемося, а увечері до клубу підемо. З хлопцями його познайомлю, з дівками. Аякже! Розкажу йому, котра дівка чого варта. Щоб знав. А ти не червоній. Чого там? Школу закінчив – тепер можна і на дівок дивитися. Хоча у нас дехто ще в школі всяке собі дозволяв. Але таке часом не вдається, і тоді за шкварку – і до женячки. Женися, сучий сину, покривай гріх.
– Ну, добре. Ви собі тут… А я по-стариковськи – на бокову.
Увечері повів Кирило Івана до клубу. Ось-ось мала початися дискотека. Всі чекали. Дівчата стали окремою зграйкою, барвисті і чепурні. А стояли хлопці окремо, таким собі мальовничим гуртом. Дівчата пересміювалися, а хлопці вели між собою розмову, вдаючи з себе статечних і розумних, скоса поглядаючи на дівчат. Кирило вже встиг розказати, що Іван – його брат.
– А хіба в тебе був ще брат? Я думав, що у вас тільки ти і Настя. Де ж ви його ховали?
– Не важливо, де ховали. Добре, що знайшли.
– Дивіться, хлопці, вже йде…
– Вже встиг назюзятися.
Тепер почне до всіх чіплятися.
До парубочого гурту розвальцем підходив здоровань, похитуючись, вдаючи з себе такого собі могутнього силача, якому належить світ. Хлопці трохи сторопіли, але жоден не насмілився таке показати, особливо перед дівчатами.
– Це Микола, наш сілький забіяка, – шептунв Кирило. – Краще з ним не заводитися. Сильний, як звірюка.
Тим часом Микола вже підійшов до гурту. Кулаки, як кувалди, ноги широко розставлені, наче викликав сміливця супроти себе. Хлопці мовчали. Битися з Миколою ніхто не збирався. Микола окинув всіх ненависницьким поглядом, наче шукаючи жертву. І раптом побачив Івана.
– А то що за шкет? – спитав призирливо, а сам вже вирішив, що це і є на сьогодні його супротивник. Отут він себе покаже. Що йому така козявка?
– Цього не займай. Це мій брат.
– Чхати я хотів на тебе і на твого брата. Сказав, що я його буду бити – то й буду.
– За що? – спокійно спитав його Іван.
– А просто так. Бо мені так хочеться. І за те, що ти – шкет.
Хлопці розступилися. Ніхто в бійку встрявати не хотів. Всі добре знали Миколу і його кулаки. Всім шкода було Івана, молодий ще. Але вступатися за нього ніхто не збирався. Тільки Кирило стояв поряд. Було видно, що він битися не вміє. Але не міг же він лишити в біді свого брата.
– Ти, Кириле, не лізь. Я сам. Я знаю.
«Що ти там знаєш! – подумав Кирило. – Мальота! Та в нього кулаки, як… Як…»
Не встиг додумати. Микола розмахнувся і… Спротиву від жертви не сподівався. Думав вкласти хлопця першим же ударом. Принаймні, розквасити йому носа і вибити кілька зубів. Але Іван спритно ухилився і нападник ледь не впав. Матюкнувся і хотів було знову спробувати нанести удар, але… Ніхто не зрозумів, як це сталося. Іван зробив якийсь непомітний рух рукою – і гевел вже лежав на землі. Звереснули дівчата.
– Ого! – здивувалися хлопці.
– І як це в нього так вийшло?
– Оце тобі і шкет!
– Метиковий!
І до Кирила:
– Твій брат що, прийоми якісь знає?
– Та я не знаю.
– Брешеш. Як це ти не знаєш?
– Їй-Богу, хлопці, не знаю. Він сьогодні тільки приїхав. Я ще ні про що не встиг у нього розпитати.
А дехто підбивав Івана:
– Ану, вріж йому ще. Для певності.
– Лежачого не б’ю. І першим ні до кого не лізу.
Тут прибіг захеканий завклубом. Хтось, видно, сказав.
– Хлопці, що тут таке? Хто його так?
– Він перший поліз.
– Знаю, що перший, але хто його?