– В роддомі.
– Мого сина? В роддомі?
Здавалося, Данило зараз вдарить свою жінку. Може, вперше в житті вдарить.
– Бий, вбий мене окаянну, чоловіче. І гріха мати не будеш. Бо я… Я сказала тоді, що дитина померла. А він був живий! Мій син!
Вона кинулася до Івана, стала його обнімати й цілувати. Її сльози змішалися з Івановими слізьми. Він тихо казав:
– Мамо, я знав… Я знав, що ти жива. Коли мені казали, що я сирота, то я не вірив, бо я знав, що ти жива. Але я піду. Я бачу, що наробив вам колотнечі. Мені добре радили розумні люди, щоб я не їхав. Може й не треба було їхати. Але я дуже хотів вас побачити. А тепер…
– Е, сину, ти це кинь. Коли твоя мати сука, то є ще я, твій батько. І то… Брешу я. Бо ні сука, ні вовчиця, ні ще якась звірина не покине своїх дітей. Вона за них горло перегризе, життя своє покладе. А та… Цить, не вий. Нема тобі прощі. Хіба втопити тебе чи розчавити, як гадюку.
– Не треба, тату. Головне те, що я завжди знав, що моя мама жива. Це додавало мені сил. Бо коли я хоч на хвилину сумнівався, то безсилів. А тепер я піду вже собі. Пробачте, мамо, і ви, тату, пробачте, і ти, сестричко, і ти, братику. Приблудою я з’явився до вас. Але я не приблуда, я ваша кров і плоть. Тут моє коріння. І я це відчув. Я пив воду з рідної криниці. А тепер я вже собі піду. Серед чужих людей теж є всякі. Є й добрі. Вони допомагають мені, підтримують мене. Я буду вчитися. А там… Життя покаже. Бур’яном рости не буду. Я буду людиною, що вам, Балухам, ніколи не було за мене соромно.
– Він ще мамою її називає! – не переставав сердитися Данило. – Плюнь їй межи очі за всі свої страждання, то може тоді до неї дійде, що вона накоїла. А може не дійде, бо в неї нема серця.
Нарешті обізвався Кирило, що досі мовчав і тільки дивився на всіх розумними і трохи сумними очима.
– Досить, тату. Що вже тепер?.. Я не знаю, як там батьки, а ми з Настею приймаємо тебе, Іване, в нашу родину. Правильно я кажу, Насте?
– Приймаємо.
Насті перехопило горло. Кирило підійшов і обняв Івана.
– Прости матері, якщо зможеш. Хоча… Я не простив би. Я ніколи не називав би її своєю матір’ю.
– Це тому, брате, що ти ніколи не був сиротою. Я прощаю мамі. Я щасливий, що маю батьків і що маю вас.
– То зніми нарешті свій рюкзак і… Залишайся. Почувайся, як вдома.
– Це добре, – резюмував батько. – Але ще одне хочу в тебе, жінко, спитати… Щоб вже вияснити все до кінця і більше до того не повертатися. Скажи, жінко, чи був я коли-небудь таким сучим сином, щоб не міг утримувати сім’ю? Чи були наші діти коли-небудь голі та голодні?
– Не були, – тихо сказала Тодоська.
– То навіщо ж ти, суча дочко, зреклася своєї дитини? Та ще й мені не сказала нічого. То правильно, що не сказала. Бо я намотав би твої коси на руку та й бив би тебе, як гамана, і не пустив би більше до нашої хати. А тепер живи, якщо син твій тобі прощає. А Бог не простить, я знаю. Відпокутуєш ти свій гріх і на цьому, і на тамтому світі. А зараз… Давайте вже нарешті обідати. І гість наш не ївши, і мені вже живіт до спини приріс.
– Ще одне, тату… Щоб вже все до кінця вияснити…
Це Кирило. Він наче за одну мить подорослішав, змужнів, став чоловіком.
– Давайте вирішимо, що будемо людям казати про Івана. Як будемо пояснювати, звідкіля він у нас взявся?
– А так і будемо казати. Як є. Нехай наша мати з сорому згорить. Нехай ходить з тим соромом по селу і дивиться людям в очі. Оце і буде її покута на цьому світі. А на тамтому… То вже Бог буде судити її. Важка покута, але вона собі заробила її сама. Село погомонить та й заспокоїться. Люди не забудуть, але й згадувати будуть десь, колись, вряди-годи. Ви простите їй і забудете, бо вона – ваша мати. За Бога не знаю. Думаю, що Бог їй того не простить. І Мати Божа за неї не заступиться, бо це гріх непрощенний. Я скажу за себе. Я їй того не прощу. Ніколи. Скільки жити буду. А ще при всіх вас скажу таке: від сьогодні у мене жінки нема. Вмерла моя жінка.
Тут Тодоська заридала, заголосила – аж мороз поза плечі пішов.
– Ой, Боже ж мій! І нащо я на світ народилася? Краще вбий мене, чоловіче, відразу, ніж маю я так жити.
– Ну да! Тебе вбий, а сам до криміналу сідай. Ні вже, живи.
– То чи мені руки на себе накласти?
– А то вже як хочеш. Мене це не обходить.
Діти кинулися до матері та й ну її заспокоювати та умовляти. А найбільше припадав коло неї Іван. Він просив її, благав, а в самого в очах аж сльози тремтіли.
– Мамо, рідна моя, то виходить, що я приніс біду у ваш дім? Тоді мені хоч не живи на світі.
– Живи, сину, живи і будь щасливий. То я, окаянна, лиха накоїла.
Данило непорушно сидів біля стола. Лице йому закам’яніло. Він дивився на всіх і ніби нікого не бачив. Кирило був понурий. Він не дивився на матір. Все ж підійшов до неї і тихо сказав:
– Мамо, не робіть нам ще більшої ганьби. Мусимо жити. Не затьмарюйте радість Іванові, що він нарешті знайшов свою родину. І, тато правий, давайте вже обідати.
Повсідалися за стіл. Запросили й Івана. Тільки Настя кинулася допомагати матері. Розмова звернулася на інше: про засуху, про врожай.
– А ти, синашу, що збираєшся робити?
Це батько до Івана.
– Я… – спаленів хлопець. – Найперше маєте навчити мене всякої сільської роботи. Бо я ще ж і на коні верхи не їхав. Навчиш, Кириле?
– Та навчу. Чому ж ні?
– І тракторець там я у вас бачив.
– Примітив? – здивувався Кирило. – Це ми недавно придбали.
– Хотів би і я навчитися. А ще… Наш директор дитячого будинку обіцяв з інститутом допомогти. Буду вчитися заочно, якщо пощастить. Так що треба поїхати. А там… Буду працювати. Дурно хліб не їстиму. Не звик.
– Це добре, що так міркуєш, – повагом сказав батько. – Там якщо гроші потрібні будуть, то ти скажи, не стидайся.
– Та думаю, що без грошей обійдеться.
– Тепер, хлопче, нічого без грошей не буває. А вчитися треба. Он Кирило не захотів. А в школі добре вчився. Міг би і далі… А не захотів.
– Ай, тату! Нащо мені ця наука? Моя наука он там, – невизначено показав за вікно. – В полі моя наука.
– А ти, брате, не правий. Є й така наука, що про поле вчить: як краще господарювати, що коли сіяти, як і збирати, – наука цікава. Думаю, що тобі б згодилася.
– Бачиш, Кириле, Іван розумно каже.
– Не знаю. Подумаю. Мені ще не пізно.
– Ти, сину, скорше думай. Бо коли женишся, тоді не до того буде.
Тут саме обід внесли і розмова припинилася. Борщ, вареники, пляшка заради свята та новоприбульця. Та найбільше Івана вразив хліб. Високий, пахкий, він так і вабив до себе. Іван такого хліба не те, що не їв, а навіть і не бачив.
– Оце так хліб, – не втримався, щоб не похвалити.
– От і їж на здоров’я, – сказав батько і либонь вперше посміхнувся.
– У хлібі, хлопче, вся сила. Бо без хліба що? Знаєш, як в народі кажуть? Дурне й сало без хліба. А щоб ти знав, так воно і є.
Батько поналивав чарки.
– А ти як? – глянув на Івана. Той знітився.