По селі Мочари йшов ставний, але зовсім ще юний хлопець, майже підліток, у спортивному костюмі, з рюкзаком за плечима. Скидалося на те, що юнак приїхав до когось в гості. Дива у тому не було. З села багато молоді пороз’їжджалося по містах – вчаться. А зараз починалося літо – то й не дивно, що хлопці і дівчата повертаються в село. Коли приїжджають до батьків чи ще там до кого, то старші люди вже їх і не впізнають. Бо так воно є: старе старіє, а молоде росте. А цей… До кого б же він, такий красень? А-а, за Балухів питає. Хіба у Балухів хтось такий є? А певно, що є, якщо приїхав. Може, якась дальша родина. Скільки ж то нашого цвіту по всьому світу розкидано. Хіба позбираєш? Хіба всіх знатимеш?

А Іван таки допитався до своєї хати. Чи ж до своєї?.. Ось вона, на горбочку, велика, ошатна, добротна, на два поверхи… Кругом квітами повбирана, садочок зеленіє і криниця прохолодою манить.

«Це мій дім. Тут живе моя мама. Тут живе мій батько, брат і сестра. Які вони? Як вони мене зустрінуть? Як сказав Павло Петрович: «Вони може й не знають, що ти є такий на світі». Може й не знають. А я є!Яя прийшов до свого дому. Ви не чекали, а я прийшов. Бо я скучив за вами. Я не сирота. Мамо, я все своє життя, від самого маленства знав, що ти жива. Треба якось… Зайти, бо вже сусіди на мене зглядаються, бо вони не знають, хто я такий. А я просто… Додому прийшов. О, сльози… Ще тільки того бракувало. Ну… Доброго дня тобі, моя хато! Чи впізнаєш мене, сина свого? А я тебе впізнаю, хоч ніколи тебе й не бачив».

Загавкав пес. Іванко посміхнувся.

• Що ж ти, Бровку, так пізно схаменувся? Я вже давно тут стовбичу, а ти щойно тільки надумався гавкати. Спав чи що? Та не гавкай так заповзято. Хіба своїх не впізнаєш?

З хати вийшла дівчина. Гарна така, з косою. Йде до криниці по воду.

«То, певно, сестра моя, – подумав хлопець.  – Треба б щось сказати. Привітатися чи що…»

Та він дивився на неї і мовчав. Пес все ще гавкав. Дівчина насварилася на нього:

• Бровку, ану до буди. Чого розгавкався?

Іван зрадів і посміхнувся:

«А собаку таки Бровком звати. Як я так вгадав?»

Дівчина порівнялася з Іваном. Тепер вже ніяк не пасувало мовчати.

• Доброго дня, – привітався.
• Доброго здоров’я, – відповіла. Та й очікувально спинилася. Але хлопець знічено мовчав. Тоді вона, таки ж старша була, спитала:
• Вам до кого?
• Та я, власне, до Балухів.
• До Балухів? Це до нас. А хто ж ви?
• Я… Іван Балух… А ви Настуня?
• Так, я Настя.
• Тоді… Тоді я ваш брат…
• Брат? У мене лише один брат, Кирило. Більше у мене братів нема.
• Є ще я, Іван Балух. Просто, очевидно, ви про мене не знаєте. А я є. Ріс в дитячому будинку, а от тепер прийшов… Додому. Як приймете. Дуже хотів вас побачити. І маму, і всіх. І Бровка.

І посміхнувся самими кутиками уст. А очі його випромінювали якусь неземну радість в перемішку зі сльозами. Настуня ніколи ще таких очей не бачила.

– Якась нісенітниця, – розгублено сказала дівчина. – Брат… Іван Балух… Ріс в дитячому будинку… Нічого не розумію. Може двоюрідний брат?

– Ні, рідний, ріднісінький.

– Ось наберу води – та й підемо до хати: будемо розбиратися, хто такий Іван Балух і чи має він до нас якесь відношення. А може ви просто наш однофамілець?

– Ні, Настуню, не однофамілець. Я твій брат. Твій і Кирила. Там у дитячому будинку все записано. Звідти я і адресу вашу взяв.

– Ну… Добре. Зараз розберемося. Може батьки щось пояснять.

Набрала води, а хлопець все дивився та й дивився на неї.

«Отак, не знаючи, міг би закохатися. Гарна. А вона ж моя сестра…»

У серці народжувався якийсь щем… Це його дім.

«А може ще не приймуть? Може скажуть:

• Іди туди, звідки прийшов.

Ні, не скажуть… А, власне, чому не скажуть? Можуть і сказати. Адже… Ріс же я з якоїсь причини у дитячому будинку».

Та його роздуми обірвала Настя.

• Ходімо.

Та й підхопила відро з водою.

• Дай я…
• Чекай. Ще наносишся. А поки що ти наш гість. Доки все виясниться.

Увійшли до хати. Було якесь свято – і всі були вдома. Була обідня пора – і всі зібралися в чеканні обіду. Глянули на ставного хлопця.

«І кого це Настя привела?»

Але, якби вони уважніше подивилися, то побачили б, що хлопець, як дві краплі води, схожий на свого батька Данила Балуха. Настя так і водила очима від одного до другого.

Іван привітався – і пауза затягнулася. Всі пильно дивилися на нього, а він… З величезним хвилюванням дивився на всіх, а особливо на матір. Оце… Його мати. А оце, либонь, батько. І брат… Глянув на Настю. Очі у неї світилися: вона знала те, чого ще не знали інші. Іван благально дивився на дівчину.

«Ну… Кажи. Чого ж ти? Ти ж знаєш… – думав він. – Скажи, бо я не можу».

І вона заговорила.

– Цей хлопець каже, що він – Іван Балух. Каже, що він наш. Ріс в дитячому будинку. Як таке могло статися? Чи може хтось щось наплутав?

– Напевно, що хтось щось наплутав, – повагом сказав Данило Балух. – У нашому роду такого бути не могло, щоб ріс в дитячому будинку. Але ти, хлопче, сідай. В ногах правди нема. Сідай. То як, кажеш, тебе звати?

– Іван.

– Сідай, Іване. Коли не сином, то гостем будеш, якщо тебе вже Бог привів до нашої хати.

– Чекай, батьку, – втрутився Кирило. – Якщо так… То треба розібратися. Найперше, звідки ти взявся?

– Думаю, що народився.

Всі засміялися.

– А схожий, схожий бісів син на Балухів. За словом у кишеню не полізе, – підкрутив вуса батько.

Тільки мати мовчала. Була біла, як біль, і, здавалося, ось-ось впаде. Іван дивився на неї незмигно. Він думав:

«Чого ж мати мовчить? Тільки вона, очевидно, знає. Вона одна може все пояснити. А вона мовчить. Невже так і мовчатиме? Мамо!»

Нарешті Данило повернувся до жінки.

– А ти, Тодосько, чого мовчиш? Розкажи нам. Може ти щось знаєш? А я, пак, і байдуже. Певний за наш рід. А воно ж… О, та ти бліда, як… Діти, дайте матері води, бо вона зараз либонь вчадіє.

Напилася води – і аж тепер розплакалася. Ні, не розплакалася, а гірко заридала.

– Ну-ну, жінко. Цить. Не доливай води у криницю. Вона й так повна. Ти нам краще розкажи, що то у нас за історія така. Чому ми нічого не знаємо про цього хлопця, що називає себе Іваном Балухом і причисляється до нашого роду?

Тодоська мовчала, тільки голосне її ридання тривожило спокій по кутах. Нарешті у Данила увірвався терпець і він гримнув кулаком по столі.

– Ану цить, дурна бабо. Перестань заводити і розкажи нам нарешті, звідки взявся цей хлопець.

– Тату, – обізвався Кирило. – Все і так ясно. Та він же, як дві краплі води, на тебе схожий. Якби навіть хтось не знав, то і тоді повірив би.

– На мене схожий? Отут саме й починається те, що не ясно. Ану…

І тут Тодоська нарешті заговорила. Вона вдарила себе кулаком в груди і закричала гірко, надривно.

– То все я, я, окаянна! Я залишила його.

– Залишила? Де залишила?