Ріс хлопець. Вміру розвивався. Любив читати. Був схожий на домашню дитину, спокійний, врівноважений. До бійки його не тягнуло. А зачіпатися з ним ніхто з хлопців не зважувався. «Вчитель» вже закінчив школу і пішов у СПТУ. Але Іванко не збирався посісти його право і вчити когось всьому, що знав сам. Не хотів. І заробляти на тому не збирався, і не був певний, що хтось не використає його науку на шкоду, не для захисту, а для нападу. І тоді… І тоді мав би на совісті такого «учня». Павло Петрович слідкував за хлопцем. Він побоювався, щоб десь часом не вигулькнуло оте його вміння захищатися чи… Чи й нападати. Не вигулькнуло ніде.

– Порядний хлопець, – казав про Івана директор. – І як такого випускати в нікуди?

– Чому в нікуди? – заперечував йому вихователь. – Піде в якесь училище, а потім на роботу та й житиме. Він, здається, технікою цікавиться. А втім, він, либонь, всім цікавиться. Такий не пропаде.

– Отож-бо й воно. Шкода хлопця. Такий міг би вчитися у вузі. І оцінки у нього добрі. Може й на медаль витягне. Спробую допомогти, але я не всесильний. Не знаю, що в мене з того вийде. Не все я можу.

Вихователь стенув плечима.

– Дивуюся з вас, Павле Петровичу. За стільки років роботи в дитячому будинку ви якось не зачерствіли, не звикли до знедоленості тих дітей.

– Не звик і не звикну. Бо мене болять їхні долі. Ох, як болять. Чим старший стаю, тим більше болять. Може ви  йне повірите, але інколи прокинуся серед ночі та й думаю про котрогось з них. І вже до ранку не засну. От і про Балуха думаю. Що він вирішить, коли дізнається, що його батьки живі, що у нього є брат і сестра?

– А що він вирішить? Поїде до них. Такі діти дуже цінують родину.

– І звалиться, як сніг, їм на голову. Вдома ніхто його не чекає. Вони може й не знають про його існування.

– Це може бути для хлопця ще одна трагедія. І її не відвернеш.

– А може б краще йому до них не їхати?

– Може й краще. Але він однак поїде. Його не відмовиш. Я вже знаю. Це дитяча мрія: мати батьків, мати родину. Хоча, якщо подумати… Та думати вони не хочуть і не будуть. Вони хочуть мати батьків.

– Це зрозуміло. І ми мусимо про те сказати. Якщо батьки живі.

– Так. Мусимо. Інакше не можна.

 

Після випускного вечора Павло Петрович покликав Івана до себе в кабінет і кинув секретарці:

• Нікого не пускати. Я буду зайнятий.

І кинув Іванові, що м’явся біля порога:

– Проходь і сідай. Тепер ми з тобою нібито на рівних. Ти вже дорослий. Куди збираєшся? Вже щось вибрав? Якесь училище чи технікум?

– Ще якось не визначився. Якщо чесно, не знаю.

– Пора визначатися. Часу мало. Треба десь влаштовуватися. Давно мав би про те думати.

– Думав, Павле Петровичу, – так нічого й не придумав.

– Зле, Балух, зле. Ну, а до чого тебе тягне?

– До всього тягне. І за кермо хочеться сісти, і на трактор, і на будові попрацювати хочеться, і на завод якийсь піти, простим робітником. Це ж так цікаво. Куди-небудь піду на перших порах. А там визначуся.

– Перебігати з одного місця на друге – це, знаєш, не дуже добре. Потім, після такої біганини, на тебе будуть дивитися, як на літуна, а не як на серйозну людину. А ти ж хлопець серйозний. Я тебе трохи знаю.

– Та… Павле Петровичу, не дуже я ще серйозний.

– А як стосовно вузу? Не думав?

– Признатися чесно, не думав. Де там мені до вузу.

– А якби так?

– Не знаю.

– Потягнув би?

– Та потягнув би. Але кажуть, що за вступ до вузу шалені гроші треба платити. А я їх, ясна річ, не маю.

– Ти менше слухай, що кажуть. Готуйся до вузу, якщо не боїшся.

– Ні, Павле Петровиче, не боюся. Аби тільки…

Глянув Павло Петрович на хлопця – і посміхнувся: очі у нього сяяли радістю, якимсь внутрішнім світлом. І він, цей вже немолодий чоловік, подумав собі:

«Як мало добра від людей бачила ця дитина. А не озлобився, не озвірів. Хоча міг би».

• А ти до чого маєш нахил? До літератури, до історії чи…
• До математики, Павле Петровичу. Цікава наука. Неймовірно цікава.
• Цікава і трудна.
• Так, математику осягнути важко. Але які у неї можливості. Я певний, за математикою майбутнє.

Радість в очах хлопця не зникала, а перейшла у якусь дивовижну глибоку замріяність.

«Як мислить. Цілком по-дорослому. І розумно, – подумав Павло Петрович. – Звідки це у нього? Ми його такому не навчили. Таке не передбачено ніякими програмами. Йому неодмінно треба вчитися. І я все зроблю для того, щоб цей хлопець вчився. Якщо треба буде, то я дійду до самого… Та думаю, потреби такої не буде. На математичному декан толковий, він зрозуміє».

Пауза затягнулася. Хлопець вже почав хвилюватись: чи йому йти, чи ще сидіти. А Павло Петрович, ще якийсь час помовчавши, раптом спитав:

• Скажи, Іване… А про своїх батьків ти що-небудь чув?
• Про батьків? Ні, не чув нічого. Я тільки знаю, що вони живі. Принаймні, мама.
• А звідки ти знаєш?
• Я так відчуваю. Я завжди це знав.
• Це твоя мрія чи фантазія?
• Ні, я просто знаю, що мама жива.
• Так, твоя мати жива. І батько. А ще брат і сестра. Так що маєш цілу родину.

Хлопець встав.

• Павле Петровиче, де вони живуть?
• Не хвилюйся так. Я дам тобі їхню адресу. Але ти спершу подумай, чи ти хочеш їх бачити.
• Бачити! Ясна річ, що хочу. Вже. Не відкладаючи.
• Але вони про тебе нічого не знають. Вони може й не знають, що ти такий є на світі. Всяке може бути.
• То я їм розкажу. Все-все розкажу. А мамі скажу: «Мамо, я знав, що ти жива. Я завжди те знав… І ніколи не вірив, що я – сирота». Коли я можу поїхати?
• Хоч завтра. Одержиш все, що тобі належиться, – постіль, одяг, якісь гроші, щоб мав на перших порах – та й можеш їхати. Але пам’ятай: коли щось не так, повертайся. Тут тебе приймуть. І ти зможеш ще якийсь час тут пожити. Доки не влаштуєшся.
• Спасибі, Павле Петровичу. Ви… Ви…
• Ну-ну. Не треба. Так і має бути. Скажи, а ти про вуз не забудеш? За родинними клопотами.
• Ні, не забуду. Це дуже серйозно.
• Ну, хлопче, іди. На тебе сьогодні стільки всього звалилося. Іди, пережовуй, все добре обміркуй і не сподівайся, що все буде рівненько-гладенько. На жаль, так не буває.
• Знаю, що не буває.
• От і добре, що знаєш. А тепер іди. Перед від’їздом зайдеш.