А Іванко жив собі. Виріс, змужнів, якщо можна так сказати про хлопчака. Ходив у зал тренуватися, щоб не втрачати форми. Так його «вчитель» казав. Малі бігали за ним, просили, щоб їх навчив всяких прийомів. Відмовлявся. Не міг та й не хотів. Та якщо когось вже дуже хтось кривдив, тоді Іванко підходив до кривдника і спокійно так казав:

– Облиш кривдити мальоту. Чув? Облиш.

– А тобі що?

– Я сказав. Більше казати не буду. Це попередження.

– Тобі що, мальки платять за заступництво?

– Ніхто мені не платить.

– Тоді чого ти?

– Не люблю покидьків. Чого ти лізеш до малих? Бийся з такими, як сам. Скажімо, зі мною бийся. Ну? Що ж ти?

Розходилися. І малого ніхто більше на займав. За те декотрі хлопці Іванка не любили і навіть мріяли якось йому помститися. І змовилися. Троє. Підстерегли хлопця біля туалетів. Тут місце було зручне. Вихователі рідко сюди заглядали. В одного з хлопців був кастет. На нього нападники покладали найбільшу надію. І звідки та недобра штука сюди потрапила? Іванко миттєво оцінив обстановку. Реакція у нього була відмінна. Та першим бити він не мав права – таке було загальне правило. Тільки захищатися. Ні в якому разі не нападати. Чекав. Хлопці якусь мить вагалися. Це дало Іванкові можливість ще раз все добре зважити.

«То й з кастетом полізе перший. Не можна, щоб він вдарив. Бо тоді… Тоді кінець».

Зважився. Кинувся на Іванка. Та вдарити не вдалося. Тільки замахнувся. Мітив у голову. Ойкнув і впав. Ті двоє ззирнулися і кинулися одночасно. Одного Іванко поклав, а з другим щепився. Той таки спромігся вдарити Іванка по носі. Потекла кров. Потім і той затих. Лежав поряд зі своїми товаришами. Хтось з малих побачив кров і побіг до директора.

• Там… Б’ються.
• Де?
• Біля туалетів.

Директор кинувся туди. По дорозі ще гукнув вихователя. Троє хлопців все ще лежали. Іванко саме виходив з туалету, тримаючи біля носа мокру хустинку. Кров все ще капала.

• Що, Балух? – озвірів директор, – в кутузку захотів?
• Не захотів. Я їх не зачіпав. Вони самі на мене напали.
• Втрьох на одного?
• Так, втрьох на одного.
• Що ти їм зробив? Як ти їх?..

І до вихователя:

– Покличте медсестру.

– Не треба. Зараз вони самі отямляться.

– Балух, як тобі не соромно. Це ж твої товариші.

– Товариші! А ви бачите, що в одного «товариша» є кастет?

– Так… Звідки ж він його взяв?

– Не знаю. Отямиться – спитаєте в нього.

– Балух, як ти зі мною розмовляєш?

– Я нормально розмовляю.

– Ні, ненормально. Ти розмовляєш, як з рівним, а я ж таки старший. Я – директор.

– Якщо так, то ви маєте не соромити мене, а зрозуміти, що якби той «товариш» мене такою цяцькою звізданув, то мені міг би бути гаплик. Про мене тут не йдеться. Бо що я для вас? Дєтдомовський. Але з вас би спитали, що це за заклад у вас такий, кого ви тут виховуєте.

– Як ти зі мною розмовляєш? Що за слова ти вживаєш, Балух!

– Нормальні слова. Можна подумати, що ви таких слів не знаєте і ніколи їх не чули.

Тим часом хлопці один по одному встали, обтріпувалися і, як могли, приводили себе до порядку.

– С-сука, – процідив крізь зуби той, що був з кастетом, і чвиркнув слиною.

– Зьома, ти що, не бачиш? – спинив його товариш, очима показуючи на директора.

– А-а, плювати.

– Бачиш, Гнида, ще й дерека привів.

– Я не приводив.

– Заткнися. Зарию.

– Так, хлопці, бачу, що ви вповному порядку. Замовкніть і ходімте до мене в кабінет. Там поговоримо. А то хлопці із-за нас до туалету не можуть пройти.

Розмова була довга і різка. Після тієї розмови Зьомову світив посилений режим.

• Не маєте права, – обурювався хлопець.
• Я, Зьомов, маю таке право. Ти небезпечний для колективу.
• А Балух безпечний?
• З Балухом ми розберемося. Ви ж самі зізналися, що не він на вас напав, а ви на нього. Троє на одного. Можете йти. Балух, залишися.

Коли хлопці вийшли, Павло Петрович спитав:

• Скажи, Балух, звідки ти навчився такого… Спорту?
• Не скажу.
• Ти мусиш сказати.
• Не мушу. У мене теж можуть бути свої таємниці. Як у кожної людини.
• Але ж це – як холодна зброя. Ти розумієш?
• Я ні на кого не нападав. Я захищався.
• Так. Але…
• Я ту свою холодну зброю не можу нікому здати. Навіть вам. Це моя майстерність, моя вправність, мій, якщо хочете, хист.

Павло Петрович замислився, потер чоло.

• І що мені, Балух, із тобою робити?
• Що хочете, Павле Петровичу.
• Ти теж небезпечний для колективу.
• Це неправда.
• То, по-твоєму, я брешу?
• Я так не сказав.
• Але подумав.
• А думати, вибачайте, я можу все, що хочу.
• Грубіян ти, Балух.
• Я вам ніякої грубості не сказав. Я тільки хотів у вас запитати чи є у вас на мене хоч одна скарга, що я когось…Скривдив?
• Чесно – нема. Але ж я сам бачив тих хлопців. І це неприпустимо.
• А якби у нашому дитячому будинку сталося чепе, тоді вам би було краще?
• Розумію. Не було б. Іди, Балух. І дивися мені.