В школі Іванко вчився добре. Легко, без зусиль, одержував свої гарні оцінки. І ніхто з певністю не міг би сказати, чи хлопцеві подобається вчитися, чи йому цікаво, чи вчиться собі хлопець просто так, аби до нього не чіплялися.

– Шкода Балуха, – зітхали декотрі вчителі. – Здібний.

– То й що з того, що здібний? Крім СПТУ, йому нічого не світить.

– А міг би і у вузі вчитися.

– Та міг би, якби… Самі знаєте…

– У нього ж, здається, і мати є?

– І мати, і батько є, і сестра, і брат. І що з того?

– І чого ті батьки його зреклися?

– А Бог їх знає.

– А може якісь пияки?

– Та ні. Наші якось розпитували через сільську раду. Нормальна сім’я.

– І як це пояснити?

– А ніяк. Як ти таке поясниш, що мати лишає свою дитину? Це не піддається здоровому глузду.

– А психологи що кажуть?

– Нічого. А що вони знають?

– Та може щось таки знають.

– Тут скорше у психіатра треба питатися. Я так думаю, що це відхилення від нормальної психіки.

– Шкода хлопця.

– А кого з них не шкода? Всіх шкода.

– Але трапляються такі діти, що якось не так.

– Їх життя такими зробило.

– А ми не можемо ніяк вплинути – от що образливо.

– Бо ми слабкі. Нам бракує знань або душі. У нас нема жодних засобів впливу. Ми можемо дитину покарати, чогось її позбавити. А вона вже й так позбавлена всього найелементарнішого, що мусить мати дитина. А що ще ми можемо? Нічого.

– А хлопцеві скажуть, що у нього є батьки?

– Скажуть. Коли школу закінчить.

– А я б не казала. Для чого?

– Порядок такий. Батьки живі. Треба дитині сказати, щоб знала.

– То й що з того, що батьки живі? Ніхто й не поцікавився ним ні разу.

– Ну… Часом діти однак хочуть їх побачити.

– Дивно воно якось у тому житті буває.

– Див багато. А ми мусимо жити і робити свою буденну справу.