Тренування закінчилися. Та до Іванка ніхто не ліз і він не мав нагоди випробувати своє вміння. Може хлопці знали, що він тренувався, але серйозного значення тому не надавав: така малявка!

Та от настав новий рік. Всі діти, так було заведено, одержали подарунки. Це були довгоочікувані ласощі. Бо коли ще таке випаде? Хіба що на перше травня. В коридорі до Іванка підійшов височенький парубчак, котрий вже давно придивлявся до хлопчика – йому дуже хотілося до того малька прискіпатися і зробити собі з нього служку: щоб черевики чистив, шкарпетки прав і таке інше. А тепер-от і нагода випала – подарунок. Ого, яка нагода!

• Стій, козявка. Давай сюди.
• Що тобі дати?
• Як це що? Подарунок. Такі малі солодкого не їдять. Не можна.
• Великі теж не їдять солодкого.
• Що? Ти ще…

І зробив крок до хлопчика. А на обличчі такий вираз, що, здавалося, тут Іванкові і кінець. Та Іванко спокійно чекав нападника. Один непомітний рух – і парубійко вже лежав. Підбігли хлопці. Вони нічого не розуміли.

– Хлюст, хто тебе?

– Та…

Просто соромно було зізнатися, що така козявка…

«І як це в нього так вийшло? Ні, це якесь… Чортзна-що. Ну, чекай, я тобі зараз…»

І знову кинувся до Іванка. Мить – і Хлюст знову лежав. Але тепер його ганебне падіння бачили хлопці, і це було найгірше. Вони стояли і захоплено дивилися на малька.

– Ану, малий, дай йому ще. Чого ти стоїш?

– Лежачого не б’ю.

– Як це в тебе так виходить?

– Сам не знаю. Само якось, – напівжартома сказав Іванко, а сам все дивився на супротивника, щоб не бути заскоченим зненацька. Але той більше не нападав. Був ошелешений і розчавлений.

– Ні, ти скажи, скажи, Ванько, як це ти?

– Сказав же: не знаю. Само якось так вийшло.

– Брешеш, мальок, брешеш.

– Він, певно, у «вчителя» вчився.

– «Вчитель» таких не вчить. Малий не має чим платити. До нього ніхто не приходить.

– А звідки ж тоді?

– Ей, малий, покажи, як це в тебе виходить.

– Полізеш – покажу.

Але ніхто лізти не ризикував, і Іванок пішов собі. Зовні він був спокійний, а в душі святкував першу свою перемогу. Пішов розшукувати «вчителя». Знайшов його у залі. Той тренувався. Зіскочив з каната і підійшов до Іванка.

• Що, Ванько, проблеми?
• Та ні. Я тільки що Хлюста поклав. Два рази його поклав.
• Ого! Що, поліз?
• Поліз. А головне – хлопці бачили, як я його поклав.
• Молоток. Давай краба.

І він по-чоловічому потиснув малому Іванкові руку.

– І що хлопці? Питали?

– Питали.

– А ти що?

– Вар’ята клеїв. Не знаю, кажу,само якось так вийшло.

Обидва засміялися.

• І повирили?
• Думаю, що ні.
• Що не сказав – то правильно. Навіщо це комусь знати? А якщо хлопці бачили, то більше до тебе ніхто не полізе. Але ще якийсь час мусиш бути обережний. Бо хтось ще може полізти з цікавості. Або не повірить на слово. То ти дивися. Бо якщо несподівано… Сам розумієш.
• Добре. Буду обережний. Головне, що я впевнився, що в мене вийшло, що я можу.
• А ти мені не вірив? Звичайно, можеш.

Хлопчик протягнув «вчителеві» свій подарунок.

• На, візьми.

Той сховав руки за спину.

• Ні, що ти! Це саме для тебе.
• Але в мене більше нічого нема.
• То й так буде.