Якби так описати, як ріс Іванко в дитячому будинку для малюків, то не одна жінка вмилася б сльозами. Та того я описувати не буду. Нагадаю тільки, що то були далекі радянські часи. Про памперси тоді не було й мови. Принаймні, для бідних. Тому діти в тих закладах часто лежали мокрі, підпрілі, без нагляду і без догляду. Не кожному болять чужі діти. Скрізь панувало злодійство та байдужість. А гріх? Який там гріх! Хто його боявся? За гріх треба буде відповідати десь там, колись, на тамтому світі. А жити треба тут, тепер. І треба жити добре. А ті діти… Кому вони потрібні, якщо вже вони непотрібні своїм матерям?.. А втім, все залежало від людей. Розповідали майже легенди про одну завідувачку, що там раніше працювала. О, то була справжня мегера. Всім від неї діставалося: і медсестрам, і вихователькам, і кухарям, а особливо няням. Вона майже не бувала в своєму кабінеті. Скрізь її було повно. Жінки одна одній казали:

• Начувайтеся, Галина йде.
• А щоб її вже вирвало куди-небудь.
• Не вирве. Цупко тримається. Кажуть, у неї хтось в міністерстві є.

Не було у Галини Петрівни нікого в міністерстві. І не протрималася вона довго на своїй роботі – не змогла, не витримала. Бо людська ненаситна утроба не могла встояти перед спокусою обікрасти і тих знедолених дітей. Правда, і тут були такі няні, що здому приносили дітям чи дешеві цукерки, чи яблука, чи печиво. О, тоді треба було бачити ті худенькі усміхнені личка. І добродійниці мовчки витирали сльози.

А ще траплялося, і досить часто, що діти потрапляли до лікарні. Менші нічого, а старшенькі потім розказували, що в лікарні до дітей приходять дуже добрі тьоті, що називаються мамами. Вони приносять дітям всяку смакоту. І їм частенько щось перепадало. Тому лікарні старші діти не так вже й боялися. Бо що таке якийсь там укол? Його можна й потерпіти. А от мами… Про мам говорити вголос не можна було: вихователі сварилися. Однак говорили. По кутках. Пошепки. Розповідали ті, що прийшли з лікарні.

Іванко ріс міцненький, дужий хлопчик. Він чув, як вихователі про нього казали:

• Добра закладка.

Хлопчик не розумів, що це таке, але думав собі, що це щось добре. Він майже не хворів. Йому не щастило потрапити в лікарню. Про мам він лише чув, а сам їх не бачив. Правда, інколи до них приходили мами і тата і забирали своїх дітей. Це було незрозуміло, бо їхні діти чомусь їх не знали. А якщо це і справді мами і тата, то чому їхні діти опинилися тут, у дитячому будинку? Щось тут було не так. Але що саме – Іванко того зрозуміти не міг, а питати у когось – не мав такої сміливості. Але хлопчикові дуже хотілося, щоб колись, одного сонячного дня, це мав бути особливо гарний день, до нього прийшла його мама. А може ще й тато. Ото було б гарно. Але про таку свою мрію Іванко не казав нікому. А навіщо казати? Тоді мрія може й не збутися. А так… Хто знає. Може, колись…

Хлопчик ріс. Вже й перевели його до іншого дитячого будинку, де були інші діти. Отут Іванко і відчув, що таке дитячий будинок, що таке бути малим і беззахисним. Старші кривдили менших – і ніхто з тим не боровся. Це було неписане правило. А спробуй-но поскаржитися – наб’ють. І що ти будеш робити? Життя було нестерпне. І Іванко надумав тікати звідси. Він так думав, що гірше йому вже не буде ніде. Іванко чув від хлопців, що такі втікачі живуть у підвалах, жебракують, а часом і крадуть. Добре, коли не попадешся. А як попадешся? Тоді знову дитячий будинок або колонія, а це набагато гірше. Поділився своїм задумом із приятелем. А той зітхнув.

• Я таке вже проробляв.
• І що?
• Як бачиш. Знову тут. Дурне діло. Будеш мати справу з ментами.
• З ментами? А хто це такі?
• От лопух! Не знає, хто такі менти! Міліція.
• А-а, ну-ну. І що ті менти?
• Та від них треба подалі тікати. Бо коли зловлять…
• То що?
• Битимуть – не натішаться.
• А за що битимуть?
• Знайдуть за що.
• А коли я нічого не зробив?
• Однак битимуть. А вже потім будуть розбиратися. А бо й не будуть. У них так: з дитячого будинку – значить злодій. Запроторять куди-небудь – та й квит. Ті не пожаліють. На них нічого не діє: ні твої сльози, ні те, що ти сирота, – нічого.
• А що ж робити?
• Нічого. Терпи аж доки виростеш. А потім сам будеш менших бити. Будеш мститися за те, що тебе колись били.
• А я не буду нікого бити.
• А я буду.
• За що?
• Просто так. А мене за що б’ють?
• Ні, я бити нікого не буду. Але й терпіти не хочу.
• Доведеться. А що зробиш?
• Не знаю. Щось придумаю.
• Хто багато думає, у того голова болить, бо по розумній голові більше б’ють.

А потім якось Іванко довідався, що є один старший хлопець, який вчить малявок всяких прийомів захисту і нападу. От би йому навчитися. Але цей хлопець вчить не задурно, а за те, хто може щось дати. Буває, що до декого приходять знайомі, щось приносять, тоді оте «щось» хлопець мусить віддавати своєму «вчителеві». Іванко засумував. Надія, що спалахнула, відразу й погасла. Що Іванко може дати «вчителеві», коли до нього ніхто не приходить і нічого йому не приносить?

Якось той «вчитель» почув, що Іванко хотів би навчитися всяких прийомів. Він перестрів Іванка та й запитав:

• То правда, що ти хотів би дечого навчитися?
• Правда.
• А чому ж не приходиш?
• Бо не маю чим платити.
• Що, до тебе ніхто не приходить?
• Не приходить.
• Зовсім ніхто?
• Ніхто.
• В тебе нікого нема?
• Нема.

«Вчитель» задумався, почухав потилицю, а потім сказав:

– Знаєш що… Правда, це не в моїх правилах… Але… Не знаю чому, але ти мені подобаєшся. Ти чимось схожий на мене, коли я був малий. Приходь після обіду в зал. Почнемо тренування. Я побачу, на що ти здатний. Тільки нікому не ляпати. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Бо хлопці того не люблять, що я вчу мальків захищатися. Просто вони мене бояться, тому не зачіпають. Але знай: доки не навчишся захищатися, то часом від мене можеш дістати. Ненароком. Щоб вчився. Не розкиснеш?

– Не розкисну.

– Нюні не розпустиш?

– Не розпущу.

– Скаржитись не побіжиш?

– Не побіжу.

– А то в мене вже таке було. Ну… Приходь.

Ох, і тяжкі то були тренування. Діставалося Іванкові, ще й як діставалося. Часом хлопцеві здавалося, що він ніколи нічого не навчиться, так і буде літати, як той м’ячик, корчачись від болю і ковтаючи сльози.

• Злись на мене, нападай, – казав «вчитель».
• Мусиш набратися злості і захотіти мені віддати. Але й про захист не забувай – не підставляйся.
• А то нічого, що я такий малий?
• Нічого. Знаєш, в Японії… захищайся.

Минав час. Тренування тривали. Іванко якось наче звик вже до болю, але й навчився вже уникати ударів, а часом вже й сам наносив їх своєму «вчителеві».

– Молоток, – хвалив той. – Це я вмію ухилятися. А той, що не вміє ухилятися? А той, що на таке не сподівається від такого малька? Молоток.

– Але я не маю чим тобі віддячитися.

– Знаю. Ти вже казав. Але, коли в тебе щось з’явиться…

– Не з’явиться.

– А того ніхто наперед ніколи не знає. А тебе ніхто не збирається усиновити?

– А як це – усиновити?

– А ти хіба не бачив, як часом наших забирали мами і тата?

– Бачив. То що?

– А нічого. Ніякі вони не мами і не тата. Просто хочуть взяти собі дитину. Чи дітей своїх нема, чи ще що… Оце і називається – усиновити.

– А я думав… Я думав, що то справжні їхні батьки.

– Не ти один так думав. Аж дивно, що тебе і досі ніхто не усиновив. Ти мальок нічого, видний, і з розумом у тебе все впорядку. Бо, знаєш, у нас всякі діти бувають. Слухай, а може твоя мама відмовини написала?

– Відмови? Якої відмови?

– Е, то ти ще зовсім теля.

– Чого це я теля? – наїжачився Іванко.

– Ну-ну… На своїх не ображаються. Не завжди наші батьки повмирали. Тоді все просто: таку дитину можна усиновити. Але буває так, що мами залишають своїх дітей в пологовому будинку, а то й на вокзалі. Тоді все складніше. Щоб таку дитину усиновити, треба відмову матері. Ну… Що вона відмовляється від своєї дитини. Але де ти ту матір знайдеш? От тому і живуть діти тут. Їх не можна усиновити.

– Моя мати не могла мене залишити.

– Чому?

– Я не знаю. Я так думаю.

– Е, те, що ти думаєш…

– А твоя мати?

– Моя… У мене батьки пияки. Безпробудні. Їх позбавили батьківських прав. Коли я піду на роботу, зароблю грошей, то я їх вилікую, щоб вони не були пияками. Я чув, що так можна.

– Але ж це певно багато грошей треба.

– А я багато зароблю. Я ні на що тратити не буду. Буду складати, складати, і вилікую батьків. Я й не курю. Хлопці з мене сміються, а я знаю, що коли людина втягнеться в те куріння, то потім важко покинути. А це ж гроші. А крім мене, моїх батьків ніхто не вилікує, бо я в них один син.

– Я також курити не буду. А навіщо?

– А так. Хлопці думають, що коли він закурив, то вже фраєр. Дурниці, звичайно. А ти якось довідайся про свою матір. Бо батько – то таке. Може він її покинув або й не одружився. То таке. Діло житейське. А мати – то… Знаєш, як моя мати плакала, коли мене забирали… Такого не можна забути. Так і стоїть у мене перед очима.

– А чому ж пити не кинула?

– Не могла. Горілка – це ще гірше, ніж куриво. Це сильніше за людину. Ніколи не пий, бо потім біда…

– Скажи, а звідки ти навчився тих прийомів? Хто тебе навчив?

– А-а! Це у мене вчитель фізкультури був. Він стільки всього знав. От коли вийду на роботу, то я і його розшукаю. Може йому якась допомога потрібна. У нього, здається, своїх дітей не було… А ти все-таки якось розпитай про свою маму. А раптом вона жива.

– Я знаю, що вона жива. Я тільки не розумію: якщо вона жива, то для чого зреклася мене. Образливо. Ні, я думаю, що її нема. Але часом я дуже добре відчуваю, що вона жива.

– Ти ще малий і не знаєш життя. Я теж мало що знаю. Але… В житті таке буває, що й не придумаєш. Ну… Захищайся.

І нарешті настав час, коли Іванків «вчитель» після завзятого бою між ними сказав:

– Ну, Ванько… Ти молодчага. Ухекався  я з тобою. Уявляєш? О, ти далеко підеш. Далі і сам вже зможеш вчити всяких малявок. Але умова: доки я тут, у вчителі не лізь. Це моє право.

– Та що ти! Який з мене вчитель?

– А так казати не треба. Ти маєш бути впевнений в собі. Ану, випни груди! Так… І хода в тебе має бути така, щоб здалеку було видно, що тобі належить світ. Тепер можеш не боятися нікого. Хто полізе – дай йому так, щоб більше не ліз і другим переказав, щоб не лізли. Але запам’ятай: ти перший ніколи не бий. Це – як зброя. Тільки для захисту. Можеш і когось захистити, особливо слабшого. І не забувай: тренуватися треба постійно, бо інакше втратиш форму.