Тодоська їхала додому. Самій не вірилося. Їхала тим самим сидоровим «Жигулем», що він її в лікарню віз. Але того вечора вона не пам’ятає – була між життям і смертю. А зараз вона поверталася до життя. Була вдячна тому старому лікареві, що випроваджав її сьогодні, наставляв, напучував.

«Ні, таки є ще добрі люди на світі, – думала жінка. – Бо дехто каже, що нема. Ні, таки є».

Вона вже стільки того болю натерпілася. Та й зараз… Ледве сиділа в тій сидоровій машині. Боліла поломана нога. Може від холоду. Була ще зовсім безсила, з загіпсованою ногою, але відчувала обіч дуже плече свого чоловіка, а спереду сидів її син Іван. Вона бачила тільки його спину і спортивну шапку на голові. Але яке то щастя повертатися додому поміж рідними людьми.

– Що, Тодосько? Слава Богу, вийшли з тієї біди? – заговорив Сидір. – Я вже, правду кажучи, й сам не сподівався.

– Та, якби не ви зі своєю машиною, то я й не знаю, як би воно було. Так і лікар казав. Бо поки вони приїхали б, то я б і гигнула. Я вам так дякую, що й слів нема. Не кожен би так захотів.

– Та чого там не кожен? Як треба… Добре, що Бог вас вирятував.

– Так… Бог і той лікар. Та ще Іванова кров. Скільки він, бідачисько, із-за мене її втратив. А то ж не вода.

– Та, мамо, що то молодому? Кров відновлюється, як… Молоко у корови.

– Ото зрівняв. Молоко…

– А що? Так і є…

– А я вам так скажу… – задумалася Тодоська. – Ото живеш на світі – та й живеш собі, ні про не думаєш. Люди – як люди, нічого особливого. А коли Бог посилає таке випробовування, як ото мені, то тут і розумієш, що довкола тебе не просто люди, а добрі люди.

У Тодоськи затьмарився погляд – на очі навернулися сльози.

– Так і має бути поміж людьми. Бо ж з кожним може біда статися.

– Ой, нехай Бог не допустить такого.

Тільки Данило не встрявав у розмову. Сидів задуманий і спостерігав за дорогою. А Тодоська з тривогою дивилася на нього. Невже знову він стане байдужий і не зворушний? Ні, не може такого бути. Він простив їй… Заради того варта було…

«Ой, ні, занадто дорога ціна…»

Данило дбайливо поправляє плед на Тодосьчиній загіпсованій нозі. Тодоська щасливо посміхається. Вона вже не відчуває болю. Вона відчуває приплив сил, якоїсь незнаної досі енергії.

«Що з того, – думає жінка, – коли я встати не можу?»

І тут вона відчула на своїй руці Данилову руку.

– Не гризися, жінко. Добре, що ти вже додому їдеш. Вдома все на поправку піде. А робити, слава Богу, є кому. Сини – як дуби, та й я не лежень. І Настуня вже зовсім господинею стала. Вже можна й заміж.

– Куди їй ще?

– Так хотіла з нами їхати, та я не взяв. Сиди, кажу, борщ вари. А то мати приїде – і хоч в кафе по страву йди.

День стояв, як золото. На всю потугу світило сонце. Небо посміхалося голубим сміхом. Обабіч дороги засніжені дерева – і ті, здається, вітали Тодоську, що поверталася додому.