– Нічого, мамо, – обізвався Іван, що досі не встрявав у розмову, лише хрускотів пальцями, злостячись на Кирила, що так розпашталакався.

«І нащо було про кабанця казати? Знав же, як мама за господарку дбає. Ет, що з нього візьмеш? Розумний, а от… Не може мамі простити, що мене тоді покинула. Я простив, а він не може».

– Нічого, мамо. Прийдеш додому – всі дні познаходиш. Всі вони там на тебе чекають.

– Дивлюсь я на тебе, Іване. Як ти з лиця спав. Кирило нічого: рум’яний, здоровий. Треба тобі добре харчуватися, щоб хвороба яка не кинулася.

– Не кинеться, мамо. Це в мене від неробства.

Тодоська кволо посміхнулася. Хотіла запитати про батька, може Кирило щось би сказав. Та не сміла. Добре, що хоч Кирила побачила. Ще б чоловіка.

 

А цей день Тодоська потім буде згадувати не раз. Біля неї клопоталася Настя. Зимовий день і так короткий, а тут ще й пасмурно так, хоч світло світи. Було десь по обіді, коли раптом відчинилися двері – і в палату увійшов Данило. Тодоська очам своїм не повірила. Вона мимоволі заплющила очі, а потім знову їх відкрила. Данило стояв, кремезний, дужий, з широко розставленими ногами, і дивився на неї.

– Ну, як ти тут? Схудла, зблідла. Це нікуди не годиться. Залежалася ти тут, дівчино. Пора додому. Чи ти так не думаєш? На домашніх харчах ми тебе швидко на ноги поставимо.

– Сідай, тату.

Настуня підсунула батькові стілець.

– Та я сяду, сяду. Дай на твою матір надивлюся.

Тодоська блідо посміхнулася.

– Та що вже там на мене дивитися? Каліка…

– Лікарі тут як? Молоді? Старі?

– мамин лікар, тату, старший за тебе.

– То чого ж він її тут тримає? Хай би вже пускав. Кажуть, що вдома і рідні стіни помагають.

– Ой, чоловіче, – сказала і злякалася того слова. Глянула на Данила – а він нічого.

– Мені вже нічого не поможе.

– Не розкисай, жінко. Головне – скорше додому. Вдома і харч інакший, і таки хтось зайде, словом якимсь перекинешся. Та й господарка.

– Ой, я вже, Даниле, не до господарки.

– Чого там не до господарки? Хоч порадиш щось – і то діло. А там на весну дасть Бог оклигаєш – то й коло хати щось помаленько підкинеш. А не підкинеш, то й так на сонечку посидеш, повітрям свіжим подихаєш. Не те, що тут – медициною тхне. Тут, певно, і борщ ліками пахне. А вдома! Настуня, ти не повіриш, такий борщ навчилася варити, що дві миски з’їсиш – і то мало. Я тут тобі вареників приніс. Настуня вчора наліпила.

– Ой, Даниле, якби ж я так могла їсти, як не можу.

– А ти спробуй. Такі вареники!

І як відмовишся?

– Кабанця шкода. Продали… Мені, як Кирило сказав, то я ледве не зімліла.

– Похвалився! А стокрот його… То пусте, стара. Чи таких ми з тобою кабанів вигодовували? І ще вигодуємо, не гризися. Хіба ж ні?

– Ой, не знаю.

– Чого там не знаєш? Вигодуємо.

І до Насті:

– Що каже лікар? Коли обіцяє виписати?

– Казав – через тиждень.

– Ти ж якось узнай. Машину ж треба організувати.

– Він казав: «швидка завезе».

– Навіщо нам та «швидка»? Ох, виручив тоді Сидір зі своїм «Жигульом». Вік йому дякувати буду.

– А що той водій? Ну, що збив мене?

– Василь? Напереживався, бідака. Молоде воно ще. Зам’яли. Що хлопця за грати садити? Цей так наукою йому буде на все життя. Добре, що ти жива зосталася. Недавно його батько приходив. Ну, знаєш, Устин. Гроші приносив. Я вже й не знаю, скільки там тих грошей було. Статки у них, сама знаєш, невеликі. То я йому й кажу:

– Заховай, чоловіче, і нікому не кажи, що ти до мене з таким приходив. Добре, що жінка жива.

То він не знав, як і дякувати. Повіриш, аж плакав.

– Дякую, – каже, – що сина мого за грати не посадили.