– Е, у вас ще багато обов’язків. Мусите дітей подружити, онуків, правнуків дочекатися, а діти у вас хороші. Повірте мені. Я вже всякого набчився, знаю. Такого сина, мабуть, у всьому районі більше нема. Я вам так чесно скажу, можу тепер це сказати, його кров вас врятувала. У вас рідкісна кров, таку не завжди знайдеш – перша група і резус від’ємний. Хоч криком кричи – а в наших запасниках нема такої крові. А його кров якраз підійшла. Останній раз я вже не хотів у нього брати – боявся за хлопця. То ви б його бачили. Аж сварився зі мною. У мене мама, каже, одна. В мені, каже, її кров тече. Е, ви не плачте. Це зайве. Я вам просто розказав, щоб ви знали. О, до вас, либонь, ідуть. Ще хтось іде. Того я не знаю.

– Мій старший син.

– То у вас ще один син?

– Так. Кирило.

– Добре. То я піду вже. А ви тут собі поговоріть.

Іван таки привів Кирила. Той почувався ніяково. Поцілував матір та й сів на стілець, гріючи руки.

– Холодно?

– Та є трохи. На те вона й зима.

– А я ще й снігу не бачила.

– А що на нього дивитися. Сніг – як сніг. Казав Іван, що скоро вас вже випишуть, то вже й на сніг надивитеся.

– Що там вдома? Як господарка?

– Та… Нічого. Зірка отелилася. Бичка маємо.

– О, бачиш. А Іван і Настя нічого мені й не кажуть. А кабанець що? Набрав трохи? Годували? Не схуд?

– Кабанця нема.

– Як нема?

– Продали.

– Продали…

– Грошей на ліки треба було.

– Ох, скільки я вам мороки завдала. Шкода кабанця. Я думала, на свята заколемо.

– На свята свинку закололи.

– То свята вже пройшли?

– Пройшли, мамо.

– А Іван з Настею мені нічого не кажуть. Я тут всі дні погубила. І будні, і свята.