І нарешті настав той день, коли Тодоська вперше розплющила очі. А головне – в очах була свідомість, був розум, осмислення оточуючого. Було вже таке, що Тодоська лупала безтямними очима, а потім знову їх закривала і занурювалася у морок. А зараз… Вона побачила Івана – і сльоза викотилась у неї з-під вій.

– Сину! Сину мій!

Голос слабкий, ледве чутний, але то був її голос, її слова.

– Мамо, я тут. Але не треба хвилюватися. Тобі не можна.

– Мені… Все можна. Не треба було мене рятувати. Краще б я була вже вмерла.

– Не треба так, мамо. Тепер все буде добре. Ось скоро Настуня прийде. Зрадіє.

– А Кирило?

– І Кирило прийде, і тато.

– Ні, батько не прийде.

– Прийде. Він питався.

– Питався? Ні, ти дуриш мене.

– Не дурю, мамо. Батько й справді питався. Він кожен день питається.

Іван не дурив. Данило і справді питався, як вона, наче забув, що було. Не забув, а заховав свій біль кудись далеко, бо тепер був інший біль, страшніший – йшлося про життя.

– А зараз, мамо… Тобі не можна багато говорити. І хвилюватися не можна. Полеж тихенько. А я піду і скажу лікареві, що ти… Прокинулася.

– Не треба лікаря. Мені вже добре.

– Треба, мамо. Ще треба. А потім, коли ти зовсім одужаєш, ми заберемо тебе додому – і все буде добре.

– Додому… Знаєш, Іване, мені не віриться, що десь там є мій дім. Я вже так давно не була вдома, що й забула, який він, той дім…

– Нічого. Згадаєш. І все буде добре. Тільки зараз я мушу піти по лікаря. Він просив, щоб я сказав, коли ти прийдеш до тями. Він хороший і теж за тебе переживає.

– Чекай. А чому так світло? Аж очі разить.

– А-а, це сніг. Надворі сніг.

– Сніг? То вже зима?

– Так. Вже випав сніг.

– А тоді була осінь. Дощ ішов…

Іван вийшов. А незабаром в палату увійшов сивий вусатий лікар.

– Ну, слава Богу, – сказав. – Ну й налякали ви нас. Хіба ж так можна? Та вже тепер буде все добре. Найгірше позаду. У вас такі хороші діти. І син, і дочка. Не відходили від вас. Власне, так і має бути, але, на жаль, так буває не завжди. Щось болить?

– Так наче нічого. Тільки нога.

– Там перелом. Вона ще трохи поболить. Добре, що болить.

– Чому? Хіба ж це добре, коли болить?

– Уявіть собі, часом добре. Гірше, коли людина того болю не відчуває. Ну, слава Богу. Тепер ви підете на поправку. Тільки не перевтомлюйте себе розмовами. І ні в якому випадку сльозами. Плакати я вам забороняю. Категорично. Я так старався.

Вона таки посміхнулася.

– Ну добре. Я вже піду. На мене інші чекають. Ви мене дуже втішили.

– Послухайте, лікарю… Мені дуже знайоме ваше лице. Звідки я вас знаю?

– Звідки?.. Схилявся не раз до вас у вашій знетямі. Ви ні на що не реагували, але свідомість, що десь там жевріла, зафіксувала моє лице. Ну, то спіть. Сон для вас зараз теж добрий лікар.

– А я думала чомусь, що ви – священик.

– Воно майже так і є…

І до Івана.

– Ми для вашої мами зробили неможливе. Якщо чесно, я часом вже й сам не думав… Та добре, все, що добре. Хотів тільки сказати, що районна лікарня – це не найгірше. Може інколи навіть краще, ніж міські престижні лікарні. Я нічого не хочу сказати, але в тих престижних лікарнях часто не бачать пацієнта, а бачать гонорар. Я лікар і не маю права такого говорити, всі ми не безгрішні, але часом все це вже дістає. Бачите, як я заговорив? По-сучасному. Ну, пішов я. Нехай ваша мама поспить. І ви б прилягли. У нас там є порожні палати. Я скажу санітарці. Мамі вже ніщо не загрожує.

– Дякую. Зараз вже прийде моя сестра, то буду добиратися додому.

Тодоська спала. Увійшла Настя, замерзла, засніжена. Пальто і хустку зняла в роздягальні, та однак снігу набилося їй за ковнір, він був у неї на волоссі. Іван показав сестрі, аби мовчала. Потім вивів її в коридор.

– Прийшла до тями. Мене впізнала. З лікарем говорила. Тепер спить. Треба, щоб батько з Кирилом прийшли. Це дуже важливо. Вона їх чекає.

– Вже й не знаю. Батько наче й погодився, а з Кирилом так просто біда.

– А що таке?

– Не хоче.

– Він що, здурів?

– Не піду, каже, і все.

– Мати, можна так сказати, з того світу вернулася, а він…

– Поговори ще ти з ним.

– Поговорю. Як ти добиралася?

– Та як? Дороги позамітало, автобуси не ходять. Йшла пішки, а потім якийсь дядько саньми трохи підвіз – та й так добралася. Завтра будеш іти – тепліше вдягайся. Там сильні морози обіцяють.

– Ну, я пішов. Буду якось добиратися. Зима гарна, коли на неї вдома дивитися.

 

Тодоська йшла на поправку. Після всіх операцій, що їй зробили, після уколів, крапельниць і вливання крові тепер для неї настали кращі часи.

– Як заново на світ народилася, – казав лікар. – Тепер треба добре їсти, довго спати – і мусить Бог здоров’я дати. Так кажуть.

– Та вже яке там моє здоров’я, – зітхала Тодоська.