Була глибока осінь. Безперервно йшли дощі. Дороги порозкисали, і люди чобітьми місили болото, проклинаючи все на світі: і осінь, і владу, і всіх святих і грішних. З поля в основному все зібрали. Ще подекуди зоставалася кукурудза і одвічна селянська морока – цукровий буряк. Морока, але й прибуток, бо ж цукру кожному хочеться. Тому й поспішали вивезти як найскоріше ті буряки на завод, щоб приморозки не прихопили. Бо тоді – пиши пропало. Кому потрібний мерзлий буряк?
Тодоська поверталася з поля. Ще мала трохи буряків обрізати. Поверталася з легким серцем. Все. З роботою впоралися. Можна тепер зимувати.
Темніло. Дорога грузька – аж страшно. Чоботи були вже пудові від болота, а ноги роз’їжджалися, не трималися купи. Додому було вже недалеко. Ще трошки. Тодоська втомилася не так від роботи, як від ходьби. Позаду засигналила машина.
«Чого він? Я ж не на дорозі, а збоку йду. Що йому?»
І удар. Зачепив-таки. Не впорався з кермом. Дорога слизька. Удар був сильний. Вантажівка – це тобі не легковик. На вулиці наче нікого й не було, а тут людей назбиралося он скільки. Тодоську всі знали. Хтось побіг до Балухів дати знати, та вдома ще нікого не було. Подзвонили на «швидку». Та їм сказали, що це буде довго: дорогу розвезло. Сидір мовчки вивів свого «Жигуля».
– Кладіть її швидше. Та обережніше. Ще жива?
– Жива, жива.
– Застелити б чим. Всю машину тобі закривавить.
– Нехай. Нема коли. Сідайте зі мною хтось, бо я сам…
Водій вантажівки стояв з опущеною головою, блідий, руки йому тремтіли. Був молодий, досвіду ніякого. Досі їздив на батьківському «Запорожці».
– Е, тобі, хлопче, «швидку» не викликати?
– Та ні.
Старший чоловік підійшов до нього і поклав йому руку на плече.
– Ти, синашу… Треба ДАІ викликати.
– А може…
– Обов’язково. І щоб експертизу відразу, що ти не п’яний. Не пив?
– Ні, не пив.
– То нема чого боятися. Всі бачать, які дороги. Ясна річ, веселого мало, але тут вже… Головне, щоб вона жива зосталася.
Жінки скрушно хитали головами.
– Трудно. Удар був досить сильний.
Чоловік від хлопця не відходив. Видно, що шкодував його.
– Ти як? Сам додому доїдеш чи гукнути когось?
– Та ні, сам доїду.
– Але ДАІ треба обов’язково. Щоб потім гірше не було. Потім що докажеш?
Доки Балухи позбиралися додому, то кожен окремо вже почув ту сумну звістку. Іван з Настею відразу подалися до лікарні. Ніч, темнота, болото і дощ січе. Та про те не думалося. Журба була одна: як там мати? Чи жива?.. Трохи йшли, трохи хтось їх підвозив. Таки добралися. Кругом зачинено. Спершу їх навіть пускати не хотіли.
– Куди ви? Ніч. Лікарів нема. Тільки чергові.
Пояснювали, благали, Настя плакала. Якісь гроші давали. Та «страж» грошей не брав.
– Я вас пущу, а потім мене з роботи фафу. І що? Ви моїх дітей хлібом будете годувати?
– Та нам би хоч знати, чи вона жива.
– Якщо й жива, то вона в реанімації, вас до неї не пустять. Моя вам рада: ідіть в готель, переночуєте, а на ранок прийдуть лікарі і вам все розкажуть.
– На ранок може бути пізно.
– Ну, то що я вам зроблю? Я ж не Бог.
Тут Івана розібрала злість. Гарикнув на сестру:
– Насте, не плач.
І до «стража»:
– Ви, дядьку, що? Серця не маєте? А якби хтось з ваших там лежав?
– Виплюнь те слово, дурню сопливий.
– Я виплюну, але ж майте Бога в серці. То ж наша мама, а ми й не знаємо до ладу, що з нею та й чи жива вона.
Настя знову заплакала.
– Цить, – владно сказав Іван.
– А як, крий Боже, теє… То ви крик піднімете, всю лікарню розбудите, всіх хворих розтривожите. Та мені за таке знаєте що буде? У нас з тим строго.
– Та ми будемо тихенько. Нікого не розбудимо і не потривожимо. Хіба якусь сестричку розпитаємо. В коридорі до ранку тихенько посидимо. Аби ж біля неї бути. То ж наша мама.
І пустив їх «страж». Пожалів таки. І грошей не взяв. То виходить, є ще люди на світі.
Тодоська була жива, але без пам’яті, без будь-яких ознак життя. Була підключена до якихось апаратів, що виконували ті функції, які мав би виконувати організм. Сестричка відчигила двері палати і показала матір Івану та Насті, взявши з них слово, що вони – «ні звука».
– Не можна її тривожити, бо можна наробити біди. Вранці прийдуть лікарі і все вам розкажуть.
Довелося чекати. А що робити? Мокрий одяг на них парував. Настя десь знайшла якесь відро і сяк-так помила їхні заболочені чоботи. Тепер сиділи і дослухалися, що діється за дверима тієї палати, де лежала їхня мати. А там… Тиша. Ну хоч би якийсь порух. Від тієї тиші робилося страшно.
– Пустили б нас до неї. Ну хоч би мене, – тихо прошепотіла Настя.
– Не можна. Невже ти не розумієш?
Настя зітхала, і вони далі дослухалися. Хоч би стогін – то й те, здавалося б, було б легше. Знали б, що жива.
Нарешті ранок.
– Незабаром почнуть сходитися лікарі, – тихо і обнадійливо сказав Іван.
– Так. Але доки вони всіх оглянуть…
– Ну, думаю, її оглянуть найпершу, бо ж таки їй найтяжче.
– Ой, мені страшно.
– Ще чекай. Аби потім страшніше не було.
За Тодощине життя довелося боротися довго і вперто. Боролися лікарі, докладали зусиль і рідні, особливо Настя та Іван.
– Давай по черзі будемо приходити, – сказав хлопець. – Бо інакше ми з тобою швидко виб’ємося з сил.
– А ти думаєш, вдома сидіти мені буде спокійніше?
– Знаю. Але вдома хоч передрімаєш. Не можемо ж ми обоє зовсім без сну. Завтра піду кров здавати.
– Я також можу.
– Можеш. Але піду я. Тим паче, що потрібна кров з від’ємним резусом.
– А що це таке?
– Я й сам до ладу не знаю. Це знають лікарі. Словом, у мене з мамою однакова кров.
– А в мене?
Насті стало образливо. Хіба вона не донька?
– Настуню, не треба. Я ж таки хлопець.
– То й що? Хіба дівчата кров не здають? Ще й як здають.
– Знаю, що здають. Давай так: якщо ще буде треба, тоді будеш здавати ти.
Настуня мовчки погодилася.