– Почекай. Ще хотів запитати… То правда, що про тебе розказують, ніби ти ріс в дєтдомі?
– Хто розказує?
– Ну… Люди.
– Менше збирай бабські брехи.
– А що? Не правда? А де ж ти взявся у Балухів? Тебе ж у них не було.
– Все, Миколо. Ти не піп, а я не сповідник. Ми з тобою навіть не друзі. Так що… Бувай.
– Чуєш… Чекай. Ходімо з тобою вип’ємо. Ну… Щоб помиритися остаточно.
– Не п’ю.
– Значить, баба.
– Від баби чую.
І ми розійшлися.
«Ого, – думав Данило. – То виходить, що мій Іван – не такий вже простий. Не хлюпик, якщо Миколу зборов. Ого! А Кирило мовчить. Міг би й розказати батькові. Але ж нічичирк… А я хіба ж не такий був парубком? Такий саміський. Ростуть мої діти. Повиростали».
І тихенько заспівав.
Ой, верніться, літа мої,
Хоч на час у гості.
Віджнивували. Іван якось непомітно прижився у Балухів, наче тут все життя прожив. Втягнувся у сільську роботу і вже гарцював на коні, аж Данило диву давався.
«Ото хлопець! Якби й не вірив, то таки переконався б, що то мій син. Мій. А чи й же ще? Лице моє, як змальоване. Шкода мені Тодоськи, але не можу їй того простити. Не можу. Шлюбна жінка мені, скільки років з нею прожив, а не можу. І як таке їй до голови прийшло? І як її совість ніколи не замучила? Так і жила, з таким тяжким гріхом. І хоч би була на те причина. Не було причини. Не було, Тодосько!»
І тяжко зітхав Данило.
«От і осінь скоро. Івану на науку їхати. А тут саме роботи стільки. Буряки, картопля, кукурудза, оранка. І як ми без нього впораємось? Ото дурний. Як завжди. Він же у нас перший рік. Нехай їде на свою науку. Він мені тлумачив, що з нього вийде, як вивчиться, але я так і не зрозумів. Нехай вчиться. Може колись з нього люди вийдуть. Люди! А зараз хіба що, не люди? Е, ще й які люди!»
– Тату, – перебив його думки Іван. – Ми з Кирилом вже зорали того клина. Тепер що? Переїжджати під березину?
Батько глянув на сонце.
– Та вже наче й не рано. То вже може завтра.
– Е, тату, шкода дня. Погода гарна. Скільки там тієї роботи: до вечора й впораємось. То що?
– Коли так, то про мене і їдьте.
Старий посміхнувся.
– До клубу спізнитеся. Поки збиретеся, то дівки спати підуть.
– Е, що там плуг! Нікуди від нас не втече. І дівки почекають. А от погода може зіпсуватися.
– Зайдіть же пообідайте.
– А ми в полі обідали. Знаєте, як кажуть: «хто має в торбі, той сяде на горбі».
«Так кажуть, то правда… Але ж звідки ти, сину, знаєш, як у нас кажуть? Ти ж з нами не ріс… А таки ж рідна кров…»
Так подумав старий, та вголос нічого не сказав.
А далі що писати? Наче й нічого. Родина як родина, Балухи як Балухи. Наче й забулося все, що було у їхньому роду з Іваном. Ні, люди не забули. Вони ніколи нічого не забувають. Та на диво якось не дуже доскіпувалися, хоч самим і цікаво було: от не було хлопця – і раптом звідкись взявся. Звідки? Щоб сказати – усиновили – так же усиновляють маленьких, а то ж таки вже зовсім дорослих. А ще сказати б… З лиця Іван ну вилитий Данило Балух, як змалював. Не знають люди – і гадати шкода. А що гадати? Яке кому до того діло? Живуть Балухи дружньо, не п’ють, не гуляють, не шалайдикують. Допоможуть, коли кому щось треба, – ніколи не відмовлять. Іван, кажуть, вчиться. Вчиться без грошей. От тільки Тодоська… Ходить, як з хреста знята: схудла, змарніла, мовчить здебільшого. Вже й питали – не каже. І що з молодицею сталося? За добрим чоловіком цвіла ж, як маківка. Та за всякими щоденними клопотами про Тодоську якось забували. Хіба коли проходила повз людей, ледве привітавшись. А перейде бувало – аж смутком від неї війне. Жінки притихнуть, аж доки Тодоська не відійде, а потім заговорять всі разом.
– Бачите? Пішла… Як чорна хмара.
– Щось точить молодицю.
– Але ж що? Сім’я як сім’я. Чоловік не п’є, не гуляє. От побула б вона в моїй шкурі.
– В чужу шкуру, Паранько, ніхто не влізе. А Тодосьці, видно, і в її шкурі не солодко.
– Слухайте, жінки, а може і вам…
– А що Іван? Щоб сказати, що це Тодощин дівоцький гріх – так же ні, Іван з дітей наймолодший. Та й на Балуха схожий, як дві краплі води, – не запідозриш, що не його.
Судили-рядили, а нічого придумати не могли.
А Тодоська мучилася від того, що Данило, її Данило, її шлюбний чоловік, котрий любив її, як ту малу дитину, стільки років любив! У старшому віці очей з неї не зводив, а тепер перестав з нею розмовляти, не помічав її, наче Тодоськи вже й на світі не було. А вона є, є на свою біду. Може й краще було, як би вже вмерла. Тоді б може його серце здригнулося б і він заплакав би. А так… Діти нічого. Особливо Іван та Настуня. Тільки Кирило… Ніби й нічого, однак видно, що до матері серця не має. Таке не втаїш, не сховаєш… Важко Тодосьці. Вже й у священика була – таки не втрималася. Не помогло. Священик сказав їй молитися. А хіба ж вона не молиться? Ревно молиться, як ніколи раніше не молилася. А що з того? Мабуть, гріх її важкий і неспокутний. Видно, Бог відвернувся від неї і не чує її молитов.