Минав час. Проходив не чвалом, а бігцем біг. Іван якось дивовижно вписався в родину Балухів, наче тут і виріс. І, як не дивно, село його сприйняло як свого, і вже й не дуже допитувалися, звідки він раптом взявся в родині Балухів. Розмови поміж людьми, звичайно, йшли. Але особливого розголосу не набирали. Тільки жінки поміж собою шепталися часом про його химерну і загадкову долю. Тодоська потайки плакала. Не казала своїм нічого: чи питав у неї хтось про Івана, чи розказувала кому-небудь, як все було. Не виходила тільки, як бувало, з жінками на колодки у свято, чи в неділю. Стала неговірка, не посміхалася, занурювалася в роботу, працювала до знемоги. Данило ні за чим до неї не звертався, наче й не помічав, чи є вона на світі, чи може й нема. Це гнітило Івана. Бо виходило так, що він матері приніс горе, докинув сивини в її коси. Він того не хотів, само вже якось так вийшло. І він не знав, як можна щось змінити.

Якоїсь неділі батько з Іваном, прихопивши Кирила, поїхали на базар. Настя й собі просилася, та її не взяли.

– У нас свої чоловічі справи. Не твоя це робота – хлопам одяг підміряти. Як захочеш, то з матір’ю колись поїдеш.

Знала Настя ті чоловічі справи: поїхали одяг Іванові купувати, щоб був зодягнений не гірше від других. Для батька це важило багато.

«Не прибуда ж якийсь, а таки ж син, Балух. Отже й в інститут восени поїде – зарахували ж таки на той заочний – тож мусить виглядати так, як треба. І то ж таки – зарахували! І без грошей. Якби голови не мав, не зарахували б. О, то хлопець розумний. Справжній Балух. А що так вийшло – ніхто в тому не винен, тільки Тодоська. Ходить тепер, як та побита сука. А що я їй зараджу? Сама винна. І що їй тоді до голови прийшло? Жінка – як жінка. І дітей своїх любить, і господиня добра, гріх би було щось казати, а от… І треба ж таке! Стільки років мовчала! Це ж не кожен чоловік витримав би, а тож таки жінка! Та Бог з нею. Що вже тепер… Діти люблять її, бо ж таки мати. А Іван як любить, Господи! А здавалося б… Так і старається їй що-небудь допомогти. А очі його так і світяться любов’ю, як до святої. Хіба що Кирило трохи мовби відкинувся від неї. Зиркає з-під кошлатих брів якось неприязно на наїжачено. Дорослий вже…»

Хлопці тим часом розмовляли. Про се, про те. Данило й не дослухався. Молоді. Говорять собі про свої парубочі справи. Аж раптом…

«Цікаво. Мова про Миколу, отого розбишаку. За ним вже давно тюрма плаче. І чого тому гевелу треба? Нехай тільки спробує».

І Данило став слухати.

– Зустрів мене біля магазину, – розказував Іван. – Я думав, знову лізти почне.

«Ага. Значить, лізь вже. А мені не розказали. А Кирило міг би. От…»

Та слухав далі.

– На диво тверезий був. І по-доброму так, знаєш.

– Ти на мене, – каже, – не тримай зла. Я, коли вип’ю, то трохи  дурний.

– То не пий, – кажу я йому, – хто тебе змушує?

– Легко сказати «не пий». А як її, кляту, не пити, коли… Та ти однак не поймеш… Та я не про те. Слухай… А здорово ти мене тоді… А? Так гарненько вклав, що я й не спам’ятався. На таке у нас в селі ніхто б не відважився.

– Бо вони бояться твого вигляду, твоїх великих кулаків. Ніхто й не думає боронитися. А сила ж не тільки в кулаках та високому зрості. І я б не відважився, якби ти не ліз.

– Та то дурне. Чого між хлопцями не буває? Ти ж не сердишся, правда?

– Та не серджуся. Але міг би мені морду розквасити.

– Міг би. І зуби повибивати міг би. Он якими кулаками батьки мене наділили.

– Та… Кулаки і розум, – кажу йому, – то воно нічого. А коли тільки кулаки, без розуму, то…

– Ти хочеш сказати, що я дурний?

– Ти сам щойно сказав, що, коли вип’єш…

– А-а, так, сказав. Та то рунда. Ти от що… Нам з тобою треба заприятелювати.

– Не думаю, що це конче треба.

– А чого так? Носа задираєш?

– Та чого там носа задираю? Якби ти до мене не поліз, то ніхто й не знав би, що я щось там вмію.

– Та то дурня. А якби ми обидва заприятелювали… Уявляєш? Все село наше було.

– А навіщо мені село – в толк не візьму.

– Як це навіщо? Просто… Йшли б ми з тобою по селі… Всі перед нами розступалися б.

– Як в народі кажуть: «роздайся, море, – гівно пливе».

– Ну-ну, ти не дуже. Не заводь мене, бо я часом, коли що, то й тверезий можу.

«Тільки ще того мені бракувало, – думаю собі. – Серед білого дня, в центрі села».

– Слухай, Миколо, – кажу. – Чого ти до мене причепився, як шевська смола? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не займаю.

– Та ти не білинись, не білинись. Не хочеш в приятелі – то й не треба. Ти краще от що скажи: чи не міг би ти мене трохи підучити? Ну тих твоїх прийомів чи як там. Я б заплатив тобі. І добре заплатив би.

– Ні, не міг би.

– Чому?

– Бо це не для побиття. Це для захисту.

– Ну… Я б захищався.

– Від кого? До тебе і так ніхто не лізе.

– А як полізе?

– Не полізе. Всі тебе бояться. Твоїх кулаків.

– А ти не боїшся.

– А я не боюся.

– Чого так?

– Я вже сказав, що до кулаків треба ще й розуму.

– Значить, ти мене маєш за дурня?

– Слухай, Миколо, чого ти хочеш? Чого ти в’язнеш? Іди собі. Я ж тебе не зачіпаю.

– А я зачіпаю.

– Ти що, нариваєшся на бійку?

– Нариваюся.

– І після того ти хочеш, щоб я тебе мав за розумного?

– Ні, я хочу, щоб ти мене вдарив. А я побачу, як це ти робиш.

– Це не так просто. Нічого ти не побачиш. Ти відключишся – і все.

– То нічого. Ну… Вдар мене. Як тоді.

– Я перший не лізу – це раз. А друге те, що ти таки дурень. Не будемо ж ми з тобою серед білого дня всім на посміховисько затівати бійку.

– Та не хотілося б. Знаєш, я, коли тверезий, то спокійний.

– Тоді все. Іди здоровий.

– Ні, почекай. Ну чому ти все-таки не хочеш мене навчити?

– Все, Миколо. Мені ніколи.