Я ЗНАВ, ЩО ТИ ЖИВА
Ця історія, на жаль, не вигадана. Вона має свій початок і свій кінець, взятий з життя. Так було. А середину, вибачайте, авторка придумала сама. Не зовсім придумала, а скористалася з чиїхось розповідей. Особливо прислужилися розповіді тих людей, що працювали у дитячому будинку. А ще спогади тих дітей, що там росли. Правда, йдеться про дітей старших за віком. Бо що може пам’ятати маля, немовля, залишене матір’ю?
Іванко ріс без мами. Він ніколи не припадав до материних теплих грудей, не знав, що таке мамині пестощі, мамин лагідний голос, що вимовляє найніжніші слова, котрі дитина, ще навіть не розуміючи їх, сприймає майже на дотик. Ніхто не співав хлопчикові колискову, і він не знав, як солодко під неї засинати. Мама залишила хлопчика в пологовому будинку та й поїхала собі додому. Вдома у неї було ще двоє дітей. І чоловік був. Все, як годиться. Не захотіла Тодоська виховувати свою третю дитину – і край. Ніхто не знав її жахливої таємниці. Домашні також не знали. Вона всім сказала, що дитя померло. Не будемо судити цю жінку. Нехай її життя судить. Чи Бог… Не кинула своє дитя де-небудь на смітнику чи на вокзалі – і то добре. Може й без неї хлопчика Іванком назвали. А мати й не знала його імені? Нічого не знала: як він ріс, чи жив, чи… То й байдуже. Таке її не клопотало. Жила собі. Буває й так. Хоча… Важко таке собі уявити, але буває.
- Бідна дитина, – зітхали няні в пологовому будинку.
- Бідна мати, – супила брови дитяча лікарка. – Вона позбавила себе втіхи материнства.
- У неї ще є діти.
- То й що? Для матері, коли вона і справді мати, не буває зайвих дітей.
– А може вони бідно живуть? – припускалася думки котрась з жінок.
- По ній того не скажеш, – сердито зауважила друга. – Бідна свою дитину не покине.
А третя, наймолодша, здивовано спитала, аж роботу свою облишила:
– Скажіть, а як вона після того буде жити?
– А так і житиме. Цілком спокійно. Наче нічого й не сталося. Я знаю таких.
– Неймовірно.
– Ти просто ще надто молода, тому й дивуєшся.
– Відмову хоч написала?
– Яке там! Не написала. Видно, дуже поспішала. Якби написала, то може хтось і взяв би.
– Ага, придумали. Відмова, щоб ви знали, гроші коштує. І немалі. Та ще й хлопчик.
– А це має якесь значення – хлопчик чи дівчинка?
– Звичайно, що має. Хлопчик дорожче коштує.
– Господи! То це ж наче продати свою дитину?
– Аякже. Так і є.
– Мерзенний світ… І чому Бог його не спопелить?
– Не світ, а люди мерзенні подекуди трапляються.
– І що тепер буде з тією дитиною?
– А те, що з усіма в таких випадках. Потримають тут, скільки можна буде, а там – у будинок для малят.
– І хто ж там його буде доглядати?
– Люди.
– А які вони? Чи ж доглянуть?
– А то які вже трапляться. Може малому поталанить, то в добрі руки потрапить. А може… Всяко буває.
– Бідна дитина.
– Не кажіть так, жінки. Часом коло такої матері дитині ще гірше буває, ніж серед чужих людей. А може вона пиячка якась. Або хто зна…
– Та ні. На пиячку не скидається. Я бачила її.
– Значить, просто несповна розуму.
– Ой!
– А як інакше?
Замовкли жінки. У наймолодшої сльози в очах. Вона схилилася над хлопчиком.
- Гарнюній такий. Я б його собі забрала, якби відмова була.
- Ще своїх матимеш.
- То й що? Нехай би і це росло. Разом з моїми.
– Не мели дурниць. Хто тебе заміж візьме з дитиною? Ніхто й не повірить, що дитя не твоє.
– А може б знайшовся такий, що повірив би.
– Ага! Аякже! Серед сучасних чоловіків таких нема.
– Невже нема?
– Та що про те говорити? Відмови однак нема. Так що будеш родити своїх дітей.
– І як же його віддати?
– Отак дуже просто. Поплачеш – і віддасиш. Або навпаки: віддасиш, а потім поплачеш. А потім забудеш, як то завжди буває. А йому рости. Рости серед чужих людей. Така його доля. Мені часом здається, що людська доля народжується скорше від людини. От як, скажімо, доля того малого. Він ще не народився, а вже його мати знала, що вона тієї дитини не хоче. А ще кажуть, що долі нема. Є доля, є. Не знаю, як добра, а зла то вже напевно є.