Іванко аж плачем зайшовся, коли Дмитро спитав, чи хотів би син з ним жити.

• Ох, як би хотів. Я б слухався, був би чемний, не пустував би.
• Такого не кажи, – засміявся Дмитро. – всі діти пустують. І ти пустував би. Та то не найстрашніше. Тільки, думаю, що мама не погодиться.
• Може й не погодиться. Бо хто їй буде дитину бавити? А мама казала, що ти мене не любиш. Тому й покинув.
• Ні, не тому, мій сину. Не тому. Я їхав, не знаючи, де буду жити і чи знайду собі якусь роботу. Тепер – то інша річ.
• А та цьоця… ну, та цьоця відьма…
• Не треба так казати. Вона образиться. А ображати її не треба. Вона добра.
• Ну-ну. Та цьоця буде твоєю жінкою?
• Буде.
• А дитинка у вас народиться?
• Ні. Дітей у нас не буде.
• Без дітей сумно.
• Ну, нічого. У мене є ти.
• А в тієї цьоці нікого нема?
• Нема. Тепер у неї також є ти.

Який у нього вже дорослий син. І який розумний.

Поїхав з сином до своєї колишньої жінки. Заговорив про те, що хотів би забрати сина. Заверещала, затопала ногами. Яке там! І слухати нічого не хотіла. Плакав Іванко. Горнув сина до себе і заспокоював, як міг.

• Нічого, сину. Не плач. От доростеш до повноліття та й житимеш, де захочеш. А поки що живи з мамою. Я буду приїжджати. І ти будеш приїжджати. І ми з тобою будемо їздити на рибалку.

У житті, я к на довгій ниві…

Літній день стояв у зеніті. Було тепло, небо вражало своєю блакиттю і чистотою. Наче на замовлення. Сонце сяяло у всій своїй величі. І раптом нізвідки пустився дощ. Теплий, лагідний, наче на втіху.

• Сліпий дощ, – загукали діти.
• Грибний дощ, – сказала бабуся. – після такого дощу гриби підуть.
• Цей дощ на відьмине весілля, – закопилила губи сухопара молодиця. Жінки, що стояли неподалік, підійшли ближче.
• На відьмине?
• На весілля?
• А щоб ви знали.
• А хіба відьма заміж іде?
• Іде заміж. Аякже. А чого б їй не йти, коли беруть?
• Яка це відьма? Наша?
• Та ж наша. Не чия ж.
• Ви чули? Химка заміж іде.
• За кого?
• За кого! Ви наче з місяця впали. За свого квартиранта.
• За агронома?
• Та вже ж.
• А він так з вигляду нічого.
• Та й Химку чорти не взяли.
• Але ж відьма.
• Яка там вона відьма! Як кожна з нас. Хіба хтось бачив що вона відьмачила? Ніхто не бачив. А плещуть.
• Оце так новина.
• А як на мене, то це й зовсім не новина. Того слід було сподіватися.
• Така пройда! Не що, як приворотним зіллям хлопа напоїла.
• Хто б сумнівався!
• А ви таки недобрі люди. От що я вам скажу, – взялася в боки Хтодорка Максимиха. – крешете язиками за Химку. Відьма вона чи не відьма, я не знаю. Але чи є в селі хоч одна хата, котрій Химка не помогла б своїм зіллям? Кому теля відрятувала, кому корову, а кому дитину з хвороби виходила. А скільком жінкам допомогла. А ви злословите, замість того, щоб порадіти за молодицю, котра може хоч крихітку щастя зазнає. Недобрі ви!

Розплакалася Максимиха та й пішла геть. Ошелешені люди якось знічено переглядалися. Котрась жінка несміливо подала свій голос.

• То правда. На травах вона добре знається.
• І грошей за те не бере.
• Минулого року мого онука сама приходила у травах купати, бо його, бідненького, болячки якісь обсіли.
• Ой, а корову мою, вважай, з того світу вернула. Я вже за нею геть сплакалася.
• А грошей ніколи не бере. То правда.
• А я вам таке скажу: чи відьма вона, чи не відьма, а баба. І нехай їй таланить. Зуміла чоловіка приворожити – честь їй і хвала.

Проти того наче ніхто і не заперечував.

• Послухайте, люди добрі, що буду казати. Жінка заміж виходить. Перший раз у житті. Кожному з нас вона допомогла. Давайте привітаємо її. Пройдемося по селі, зберемо хто що має, тільки не гроші, та й привітаємо її.

Купалося сонце в Тарнавиці, пташки щебетом славили небо і землю. По світу крокувало літо.