За сніданком Дмитро чомусь мовчав і відводив погляд, наче йому було ніяково. Химка й собі вичікувально мовчала. Нарешті він сказав:

• То виходить, що у тебе до мене нікого не було?
• Виходить.
• Як таке могло бути?
• Не розумію, що тебе не влаштовує.
• Просто… сорок вісім років!
• Досить мої роки лічити.

Вимушено засміялася.

• Просто я заскочений. Така жінка!
• Сьогодні ти у мене поскачеш. Сьогодні я не дам тобі відсиджуватися та відлежуватися, як учора.
• А знаєш, що я хотів сказати?
• А що?
• Давай залишимося тут. Не поїдемо додому. Будемо зілля збирати, гриби та ягоди сушити.
• Отакої! А хто відьмувати буде?
• Ти й так давно вже не відьмуєш.
• Розледачіла. Пора за розум братися. Отже, тобі тут подобається?
• Дуже. Як у казці. І ти… подобаєшся. Дуже. Щось в тобі таке є, чого нема ні в кого. Ти така єдина. Таких більше нема.
• Бо відьма.

Засміялася.

• Ні, не те. Тонка натура. Не штучна, не прищеплена. Від самої природи, з її глибини. Ти щось робиш не тому, що так треба, а тому, що ти інакше не можеш. Знаєш… давай оформимо все офіційно. Щоб законно було.
• Для чого?
• Ну… щоб було, як у других…
• А ти, власне, мені ще й досі нічого про себе так і не розповів. Чи була у тебе жінка? Чи ти все життя козакуєш?
• Була жінка. І син є. З жінкою лишився. Так хочу його побачити – сил моїх нема. І не знаю, як це зробити.
• Поїхати – та й усе.
• Гроші посилаю, а поїхати щось ніяк не зважуся.
• Буду схожа на бабу Феську, але таки спитаю. Як не хочеш, можеш не відповідати. Чого ви розбіглися?
• Банальна історія. Як у багатьох… я повернувся з дороги скорше, ніж планував, і застав удома коханця.
• І не простив?
• Не простив. Я любив її. Та, власне, вона й не вибачалася. Я склав свої речі і поїхав, куди знав… тільки сина побачити хочеться. А все решта… тринь-трава.
• Вибач, що роз’ятрила рану.
• Вже не болить. Тільки ниє.
• Ну, доїдай та й підемо вже.
• А лось так і не приходив?
• Видно, чоловічий дух почув та й наполохався. Чекай. Он, здається, він іде. Зважився таки. Ти сиди, не ворушися, не злякай його.

То був потужний самець, красень. В ньому відчувалася сила. Це був володар лісу.

«І як вона такого  не боїться? – подумав. – це ж така сила».

А Химка заговорила, як заспівала.

• Ходи, лосику, ходи. Не бійся. Я ось тобі моркви принесла. Бачиш? Я про тебе не забула.

Лось неквапом наблизився. Моркву брав у Химки з рук. А потім став хрумкати сіно, що лежало купкою просто біля Химки.

• Красень, – тихо сказав Дмитро. – і як ти могла такого приручити?
• Бачиш? Визнав тебе. Довго зважувався, а таки прийшов.

 

Химка поралася на городі. Бур’ян після дощу глушив все, що там росло.

«треба йти розігрівати обід, – подумала. –  Незабаром вже Дмитро прийде».

Коли дивиться – а на порозі хлопчик сидить. Жвавенький, невеличкий, років дев’яти. Миттю зіскочив на рівні ноги.

• Добрий день, – привітався.
• І тобі день добрий.
• Скажіть, чи тут живе мій тато?
• Ти перше скажи, як твого тата звати, а тоді я вже тобі скажу, чи тут він живе.
• Мого тат звати Дмитро Миколайович.
• Все правильно. Тут живе твій тато. Він вже скоро прийде на обід.
• А ви відьма?
• Відьми бувають тільки в казках.
• Але ж ви відьма? Так всі кажуть.
• То можу побути відьмою, якщо тобі так хочеться.
• А ви не обернете мене на вовкулаку?
• Ні, не оберну. То все з казки. А ти ще не сказав, як тебе звати.
• Іван.
• Ти з ким приїхав?
• Сам. Я вже великий. Я навіть хотів їхати на велосипеді, але потім подумав, що велосипед по дорозі може поламатися. І що я тоді робив би? Та й поїхав автобусом.
• Ти правильно подумав. А зараз, Іванку, от що. Он там умийся, і я тебе погодую. А потім ти підеш у татову кімнату, відпочиватимеш і чекатимеш свого тата. Він вже ось-ось надійде.
• То у тата є окрема кімната?
• Аякже.
• А у мене нема.
• Нічого. Виростеш такий, як тато, – і в тебе буде.

А тут і Дмитро на обід прийшов. Обняв сина  – і сльози йому н очах заблисли.

• Синочку! Іванку!

Та й не міг більше нічого сказати.

• Я чекав, чекав тебе та й вирішив поїхати.
• А мама знає?
• Знає. Я сказав.
• А гроші мама дала?
• Ні, я гроші мав свої. Від коляди збирав.
• І що мама казала, коли ти їхав?
• А щоб ти не вернувся, – сказала. – твій батько там живе з відьмою. Їдь, їдь, то може тебе на вовкулаку оберне. Я в цьоці спитав, чи вона не відьма. А цьоця каже, що ні.
• Все це вигадки, синку. Казки.

Та й пригорнув малого.

• А мама що? – бавлять дитину.
• А той дядько з вами живе?
• Трохи живе, трохи не живе.
• Тебе не кривдить?
• Ні, не кривдить. Якось хотів мене набити, то я сказав, що як тільки він мене вдарить, то я їхнє пискля викину на смітник.
• Боже мій! Іванку! Як ти міг таке сказати! І ти таке зробив би?
• Ні, я тільки так сказав. Мале гарненьке. Тільки плаче вночі.
• Всі діти плачуть вночі. І ти колись плакав. Так ростуть всі діти. Ти от що скажи. Ти не забув рибалити?
• Ой, не забув, але я без тебе ні разу не рибалив.
• І я без тебе, сину, ні разу не рибалив. Давай ми завтра встанемо раненько та й поїдемо на рибалку. Тут у нас тече річка Тарнавиця. Невеличка річечка. Та хлопці кажуть, що риба там водиться. Поїдемо?
• Поїдемо, тату. А на що ловити будемо?
• Спінінги у мене є. Зараз приведемо їх до порядку. Накопаємо хробака та ще зробимо мастирку. Чи ти чуєш, тьотю Химко? Ми на рибалку збираємося.
• А мене не візьмете?
• Ні, не візьмемо. Не жіноча це справа.
• Та може нехай би їхала з нами, якщо вона хочик. – заступився хлопчик.
• Ні, нехай нам обід готує. Ми з тобою приїдемо голодні, як вовки.

І до Химки:

• У нас там горох є?
• Та є.
• То звари нам для мастирки.

Оченята у хлопчика блищали. Дитяча радість передавалася і дорослим. Коли натомлений Іванко ліг спати, Химка спитала:

• Дмитрику, а ти не хотів би, щоб Іванко жив з нами?
• Ой, люба моя, ще й як хотів би.
• То може спробуй якось те обладнати. Я не проти. Нехай би жив. Я б любила його, як тебе.
• Дякую тобі за твою доброту. Та жінка на таке ніколи не погодиться.
• Ти так думаєш? Вона так його любить? Та певно, що любить. Бо ж мати.
• Не в тому річ. Гроші, дорога моя. Гроші! Я ж грові висилаю. І немалі. На них вони й живуть. То де ж вона погодиться? Буду пробувати, але то справа марна.
• Скрізь ті мерзенні гроші…