Надходив час Химці йти по зілля. Наварила їсти, спекла курку, щоб Дмитро тут без неї не голодував.

• Мене зо два дні не буде, – сказала. – а може й три дні.
• Летиш на Лису гору? На шабаш?
• Не на Лису гору, та мене скрізь буде повно. По зілля йду. Їсти тобі наготувала. Пильнуй, щоб не пропало.
• А можна й мені з тобою піти? Чи ти вже маєш компанію?
• Ні, я сама. Якщо хочеш і не боїшся труднощів, то ходімо.
• Труднощі? А які такі труднощі?
• Треба буде лазити по горах, спускатися в яруги, продиратися крізь лісові хащі.
• То ти зможеш, а я ні?
• А хто тебе знає?
• То я піду з тобою.
• Тоді треба більше їжі брати. Так… печену курку беремо з собою. Ще картоплі, щоб там напекти. Сіль не забути. Борщ треба в холодильник поставити. Тому й живності ніякої не тримаю. Словом, готуйся раненько вставати, у мене не поспиш.
• Дивлюсь я на тебе і дивуюся. Звідки ти береш стільки енергії?
• Від природи, друже, від природи.
• Слухай, а може ти й справді відьма?
• Може. Колись у тому слові не було нічого кривдного. Знати, відати. Це вже потім те слово спохабили. Ну, спати. Завтра зі сходом сонця вставати. Хто не звик, тому буде не дуже легко.

Дмитро ще не бачив такої вродливої жінки. Він не міг ні зілля збирати, ні краєвидом милуватися. Він дивився на неї. Химка була зовсім не така, як у буденному житті. Стільки грації, стільки нестримного пориву. Здавалося, що вона ось-ось злетить. То була реальність і якесь неймовірне піднесення. То вона дерлася на скелю, на голу круту скелю, що не мала ні уступів, ні ущелин, то зависала над прірвою. Дмитрові робилося страшно. Він готовий був кидатися їй на допомогу, розуміючи, що він не встигне. То вона спускалася в яруги неосяжної глибини. А він сидів і дивився на неї. Потім вона, знесилена і втомлена, але безмежно щаслива, падала горілиць поряд з ним і докірливо зі сміхом казала:

• Ех, ти, зілляр! Помічник! Чому ж ти зілля не збираєш? Пощо тоді йшов?
• Я не можу.
• Чому не можеш? У тебе щось болить?

У голосі занепокоєння.

• Ні. Я на тебе дивлюся.
• А що на мене дивитися? Вдома ще не надивився? Треба зілля збирати. Для того ми сюди прийшли.
• Ти така… гарна! Незвичайна! Як ніхто. Таких більше нема.
• Ну-ну. Нема… розкладай багаття. Будемо обідати. Щось мені вже їсти захотілося.
• Чекай. Зараз. Нехай з чарів твоїх вийду.

Засміялася якимсь дивовижним закличним сміхом.

• А ти з моїх чарів не вийдеш.
• Чому?
• Бо я тебе навіки зачарувала. Звикай.
• Мені здавалося, що ти зараз злетиш.
• Мені теж так здавалося. Коли стоїш на високій скелі, над тобою хмари, а поряд сонце і вітер, то почуваєш себе такою сильною і… вільною. Знаєш, життя приземлює, а тут…

Несподівано з’ясувалося, що у неї тут є затишна маленька хижка. Така невеличка, але міцна дерев’яна оселя.

• Хто ж тобі таке диво спорудив?
• Сама.
• Зовсім сама?
• А що ж тут такого? Я все вмію.
• Це ж, як у казці.
• От… тут можна сховатися від дощу, від звірини. Бо від комарів ніде не сховаєшся. Від них зілля рятує. Я ж тут сама по зілля ходила. Вночі у лісі страшно, то я і придумала спорудити таку хижку. Трохи помучилася, але таки вийшло не кепсько.
• Навіть дуже добре вийшло. Я б так не зміг.
• Бо у тебе потреби такої не було. Якось я навіть велику грозу пересиділа. Страшно було. Та що робити? Блискавиці шугають, громи гримлять. Отут я вже не почувала себе орлицею. І навіть не відьмою. А звичайною слабкою жінкою. Вже й картала себе, що по добрій волі забралася у такі нетрі. Та гроза минула, виглянуло сонечко – і умитий світ по-новому засяяв красою.
• Скажи, а з лісових мешканців ніхто до тебе не приходив?
• Як би не приходили? Приходили. Від лісової поторочі я хрестиків з полину нав’язала. Вони того бояться. А з тварин… лось любить сюди приходити. Це тварина миролюбна. Ми з ним дружимо. Може й сьогодні прийде. Він чує, що я тут. Я для нього сіна припасла, кілька морквин маю. Особливо їх запах печеної картоплі приманює. Почують запах –  та й виходять. Я не скупа. Я ділюся з ними чим маю. І вони те знають.
• А як вони знають?
• Відчувають. Зараз мисливці на них не полюють, то звір не лякливий. Часом лисиці приходять. Я їм рештки їжі кидаю. Зайці бояться, то не приходять.
• А вовки?
• Вовків здалеку чула. Близько не підходили. Влітку звір ситий. Ну, давай будемо вечеряти та й підемо спати. Бо вранці я вилежуватися не дам.
• Я ще хотів спитати… ти жінка не дуже суворих правил? Чи як?
• Не дуже. А що?
• То може б ми разом?..
• Якщо у тебе є таке бажання.
• А в тебе?
• Не знаю. Потім скажу.

Вночі знявся сильний вітер. Дуби шуміли своїми густими кронами, наче про щось між собою перешіптувались. Та Дмитро і Химка того не чули. У них була шлюбна ніч.