Пожилець швидко освоївся. Щось насвистуючи, ходив, скрізь заглядав. Там щось підгорнув, там щось підправив, виглядало так,  що він вже тут був за свого. Потрохи звикали одне до одного.

• Слухай, Химко. Виглядає так, що ми з тобою наче ровесники. Тобі скільки?
• Сорок вісім.
• А мені восени буде п’ятдесят. То давай будемо на ти.
• То нехай так.
• А чого тебе всі бабою називають?
• Хто бабою, хто тіткою. То нехай називають. Яка мені шкода?
• А відьмою чого? Щось я не бачу, щоб ти відьмачила. На помелі чи на коцюбі не літаєш, хмари в льосі не замикаєш, в комин до тебе ніхто не літає. Що ж це за відьма така? Чи ти мене соромишся?
• Ні, чоловіче. Я зроду-віку тим не займалася. Ворожу на картах, дивлюся на зорі, хоча й на них не розуміюся. Знаюся на травах – оце вже без брехні. Можу комусь від якоїсь хвороби помічне зілля дати. Та ще інколи мудрую, як помирити чоловіка та жінку або закохану пару. Тут часом до всяких хитрощів доводиться вдаватися. Та я вже навчилася. Отаке моє відьмування.
• А чому все таки відьма?
• А як же на селі без відьми? Ніяк не можна. Сам розумієш. Відьма мусить бути.
• І ти так безборонно все приймаєш?
• А як би я мала боронитися?
• Та кулаками.
• Ну-ну. Я жне боксер. Мені нав’язали роль, і я її достойно виконую. А якби що… то знаєш, з відьмами на селі обходяться жорстоко. Могли б хату спалити, могли б мене в річці втопити.
• Хіба так можна? Ті часи давно минули.
• Часи минають, а традиції залишаються. А я ще й зі свого відьмування маю сяку-таку вигоду. За зілля я грошей не беру, бо то дар Божий. А ворожіння – то мій труд і, відповідно, мій заробіток. А все інше… ходжу до церкви, паски свячу – все як звичайно. Та розговлятися йду на цвинтар. У всіх очі з-під лоба: як же так? Чому на цвинтар? Відьма!
• А й справді: чому на цвинтар?
• Бо на цвинтарі є дорога мені могила. Там похований священик, що подарував мені хату, в котрій я зараз живу.
• А ти візьмеш мене з собою на цвинтар, щоб розговітися?
• Візьму. Підеш, якщо захочеш. Та до Великодня ще далеко. Чи приживешся ти у нашому селі?
• Приживуся. Тим паче, що мені так поталанило.
• В чому ж тобі поталанило?
• Тебе зустрів. Таку цікаву і незвичайну. Таку колоритну і ні на кого не схожу.
• Словом, відьму.
• Нехай так.

Обоє сміються, мов парубок з дівкою. Сміється місяць, сміються зорі, що рясно висіялися на небі. Зорі все знають. Вони ніколи не брешуть, тільки треба вміти по них читати.

Хтодорка Максимиха і Химка якось так несподівано заприятелювали, в ряди-годи зустрічалися і були на ти. Тепер я знаю, навіщо дівчата заміж виходять,  – сказала якось Химка Хтодорці.

• І навіщо?
• Щоб мати кого смачно годувати. Це така втіха – смачно когось нагодувати. А я досі того не знала.
• Велика втіха! Ти його смачно нагодуєш, а він тебе матюками обкладе.
• Ну, це ж виродки. А справжні чоловіки…
• І ти свого квартиранта смачно годуєш?
• Намагаюся. Я ж колись смачно готувала. Та мені здавалося, що я все своє вміння десь розгубила. Але ж ні, не розгубила. Тільки найми – то зовсім інше. А зараз я готую їсти з таким задоволенням. А Дмитро їсть та хвалить. Такий смачний борщ, – каже, – що, здається, з ложкою з’їв би.
• Або:
• Такі добрі вареники, що їх шкода виделкою їсти. Хочеться їх їсти руками, щоб після кожного пальці облизувати.
• Ой, дивися, відьмо. Аби тобі не довелося своєму квартиранту приворотне зілля варити.
• Ой, Хтодорко, не скажу, що обійдеться без приворотного зілля. Аби тільки воно помогло. Признаюся тобі, що розбудив він у мені молоду жіночу тугу, котра, здавалося, навіки заснула.
• Ой, пильнуйся, молодице.
• Хіба ж впильнуєшся?.. та, зрештою, що мені пильнуватися? Дитя у фатрушку я вже не принесу. А все решта… ну, поплачу трошки. То хіба мені вперше?
• Отож-бо й воно, що не вперше… а я помітила, що тебе на селі щось не видно.
• Та не видно. Раз те, що ніколи, а друге те, що нема такої потреби клієнтів за поли ловити. Я всім забезпечена. Я ще ніколи так не жила. Так і розледачіти можна.
• Словом, твій пожилець розполохав всю твою клієнтуру.
• Та трохи так воно є. Може хтось і хотів би до мене зайти, то не зважиться через квартиранта. А мені, знаєш, трохи й набридло те відьмування, а трохи й жаль. Я не знаю, що на селі робиться, не знаю, як люди живуть. Я так не звикла. Трохи сумно. Зате я маю довгі вечорові розмови, такі любі, що про все ладна забути, всього ладна зректися.
• Ой, Химко, бачу, пропала ти.
• А може навпаки, щойно ожила. Тільки ж ти, Хтодорко, не розголошуй мою таємницю, так, як я колись твою не розголосила.
• Та ми ж з тобою… знаєш, мені часом здається, що і я відьма.
• То приходь частіше. Будемо обидві відьмувати. Мого квартиранта не відіб’єш, бо маєш свого Микиту.
• Ой, маю. Тільки і радості на світі, що Микита.
• З моєї намови.
• За те колись ще мусимо випити. Як тоді.

Та й по-змовницьки засміялися.