Вечір був літній, теплий, як золото. Сьогодні Химка відпочивала. Нікого не чекала. Мусить же й відьма якийсь продих мати. Вимкнула світло, засвітила свічку, одягнула свій улюблений ситцевий халатик та й відпочивала. Заварила собі міцний чай. Ні, в магазині вона ніколи того не купує. У неї трави. Не даремно ж вона травознайка. Химка добре знає, яку траву коли заварити треба. Яку для сну, яку для бадьорості, яку – коли щось болить. Вечеря сьогодні розкішна: картопля і куряче стегенце. Ото розкіш. А до вечері вона вип’є чарку настоянки. Сьогодні можна. Сьогодні у неї вихідний. Коли чує Химка, хтось попід вікнами наче пройшов.

• Отуди к бісу! Повечеряла!

Поторсав хтось сінешні двері.

• Хто там?
• Та то я.

Хто ж би то міг бути? Голос наче знайомий. Відчинила – а на порозі Максимиха.

• Хтодорко! Чого ж ти так пізно?
• Та де там пізно. Поки все обійшла… а тут дивлюся – а у вас не світиться. Ото, думаю, халепа. Коли придивилася – ні, щось таки блимає.

Та й ну діставати зі свого  повного кошика і первак, і драглі, і голубці, і печену курку.

• Ого! – здивувалася Химка. – помогло?
• Як сім баб пошептало. Давайте, бабо, тарілки та чарки. Загуляємо, стонадцять чортів!

Прикрила рот долонею.

• А ти розказуй.
• А тут і розказувати нема що. Спершу мій ходив та порожніми каструлями гримотів. Він до такого не звик. А хлоп, як мур, їсти хочеться. Спершу мовчав, а потім і заговорив.
• Ти чого це, жінко, їсти не вариш?
• Тоді про жінку згадав, коли їсти захотів.
• Ні, справді. Вже котрий день їсти нічого не варено.
• А хіба я мушу їсти варити? Для кого? Для тебе? Де п’єш, то там і закусуй. А я тут до чого?
• Ти ж моя жінка.
• Ага! Згадав! Порядні чоловіки вдома ночують. А ти?
• Чув я, що ти з Микитою шляєшся.
• Не шляюся, а уікенд проводжу.
• А що це таке?
• Спитай у когось, коли сам не знаєш. У Парашки не питай. Вона того не знає.
• До чого тут Парашка?
• А до того, що й Микита.
• Не дурій, жінко. Я їсти хочу.
• То твої проблеми. З тим не до мене. Тепер то не мої обов’язки.
• А чиї ж?
• Паращині. Нехай дбає, щоб хлоп не охляв.
• От зараз піду і заріжу першу-ліпшу курку.
• Маєш право. То наше спільне майно. Тільки що ти з тією куркою будеш робити? Ти ж не вмієш її обпатрати.
• Не вмію.
• І до Парашки не неси. Вона теж не вміє.

Помучила я його ще трохи та й таки зварила їсти. Тепер вдома присів.

• А що Микита?
• О, Микита! Спершу ми з ним домовилися, що будемо вдавати коханців. А потім… бабо, ви не повірите. Признаюся, як на сповіді. Ми таки згрішили. І совість мене не гризе. А що? Чоловікові можна, а мені ні? Він перший присягу зламав.
• І як?
• О, бабо, скажу вам: солодкий гріх. Дуже солодкий. Не знаю, чи й зупинюсь тепер.

Розійшлися десь після півночі. Так закінчилася ще одна історія. Та чи закінчилася?..

 

Либонь, минув тиждень або днів з десять минуло. Коли якось увечері прибігла до Химки Юстина. Лиця пашать, очі, як жар горять. З кошика виклала на стіл і курку, і яйця, і масло, і сир, і паляницю. А сама усміхається – аж любо на неї дивитися.

• Ну що ти, дочко! Навіщо стільки всього? Марнотратниця ти я бачу.
• Я ще й гроші приготувала.
• Ото вже облиш. Та скажи, за що.
• Я знаю, ви поробили щось моєму Василеві. Сам би він не міг.
• Нічого я твоєму Василеві не робила. А що?
• Вчора він засватав мене. Незабаром і весілля.
• Рада за тебе. Богу вдячні молитви складу. А тобі, дочко, от що скажу: нікому – ні мамі, ні дівчатам,  ні Василеві, ні в радості, ні в горі не кажи, що ти була у мене. Затям собі це. Бо сама собі нашкодиш.
• Затямила, тітусю.
• Ну, біжи щасливо. Нехай все добре збувається, а недобре забувається.

Побігла Юстина. А Химка тієї ночі довго заснути не могла, бо людські радощі, як і людські болі, у неї сон забирають. Молилася, плакала і шептала, помолившись :

• Прости мені, раба Божа Онисіє, що надурила я онука твого Василя іменем твоїм. Бо ти в мій сон не приходила. А якби прийшла коли, то була б зі мною заодно. Нехай його дитя бігає по землі. Нехай він свій гріх вінцем прикриє. О, вже й півні співають. Спати ніколи. Та й позіхнула. А у вікно вже ранок заглядав.
• Треба вставати, – сказала сама собі Химка. – день не любить, коли його перележують.

Встала, причепурилася, глянула в дзеркало і раптом задириково посміхнулася своєму відображенню.

• А ти, дівко, ще нічого. І хвацько взялася в боки.
• Ото хтось би сміявся, якби побачив

І голосно засміялася сама. А потім похопилася:

• Стій-но. А чому ж то я сама собі ніколи карти не розкину? Невже не хочу сама себе дурити? Ні, не те. А що ж? От… натще серце. Саме час. Ану ж, дівко, зніми колоду лівою рукою, доки ще незаміжня. Для дому… для мислі… чим серце заспокоїться… ого, дівко! Король з дальної вечірньої дороги. Ото карта – так карта! А чим серце заспокоїться?.. Королем! Ого! Або ти сама собі брешеш, або…

Посміялася сама з себе та й забула про те ворожіння. День якось так непомітно пролетів, що й про короля з дальньої дороги ні разу й не згадала. Під вечір сіла на лавчині та й зілля своє перебирала. Коли дивиться – чоловік якийсь іде. Високий, ставний, не з тутешніх, бо Химка вже всіх тутешніх знає. Може не до неї? Ні, таки до неї.

«Король з пізньої дороги,  – подумала. – Так і випало».

• Добривечір, господине.
• І вам вечір добрий. Чи не заблудили часом? Бо до мене давно вже приїжджі не заходять.
• Ні, либонь, що не заблудив. Ви ж Химка?
• Так.
• Ім’я у вас таке колоритне.
• Так мати колись нарекла.
• А мене звати Дмитро. Миколайович не обов’язково. А я оце приїхав у ваше село агрономом працювати. Та й помешкання шукаю. Не повірите. Все село обійшов, а чогось підходящого не знайшов. Щоб господарів не тіснити, щоб і самому вільготно себе почувати. Не на день же, надіюсь, приїхав. То мене ото до вас і спрямували. Сказали, що у вас тут світличка через сіни.
• Правду вам сказали. Є у мене світличка через сіни. Правда, пожильців я ніколи не тримала, але спробувати можна. Якщо зійдемося характерами. А не зживемося – то й розбіжимося.
• А що нам сходитися чи не сходитися? Якщо світличка через сіни, то ми можемо й тижнями не бачитися. Правда, я хотів би домовитися зі столом. Бо де вже там мені якийсь харч шукати чи самому готувати? Та це вже таке. Як домовимося.
• І ще одне. Чи не казали вам часом, що я відьма?
• Щось таке казали. Якщо чесно, то я з того посміявся, бо у відьом я не дуже вірю. Та я такий клим, що зживуся хоч би з ким .
• Тоді ходімте. Я вам світличку вашу покажу.

Провела пожильця через сіни у його помешкання.

• Тут чистенько. Тільки зіллям всяким пахне. Он сохне. Я зараз його заберу, але запах ще довго не вивітриться.
• То нічого. Я його тютюном переб’ю.

Обоє засміялися.

• Мені у вас подобається. Чистенько і якось так… затишно. То я піду по валізу. У чоловіка покинув, щоб не носитися. А ви, коли ваша ласка, якихось галушок зваріть на вечерю. Бо я таки зголоднів, не обідавши.

Та й пішов.

«Чи ж добре я зробила, що прийняла пожильця? Та чоловік наче нічого. Може й зживемося. А коли ні, то й розбіжимося. Ой, треба ж галушки варити. Тепер у мене, як у других, будуть свої обов’язки».