А то якось увечері чує Химка, що хтось у потемках клямку на хатніх дверях шукає.

«Хтось чужий, – прикинула. – своїх я сьогодні нікого не чекаю».

Встала, відчинила двері. На порозі стояв дід Трохим.

• А-а, то ви, діду Трохиме!
• Та я. Темно там у сінях.
• Я сьогодні гостей не сподівалася. Що ж, проходьте та сідайте. Та й розказуйте, яка потреба вас до мене привела. Бо без потреби люди до мене не ходять.
• Сказано – відьма, не при хаті згадуючи.
• Воно то так. Але й до відьми часом люди заходять. Як-от, приміром, ви. То яка у вас потреба, діду?

Інакше, як дідом, Трохима важко було назвати. Беззубий, лисий, на обличчі, наче й не борода, а мох поріс, згорблений, перекособочений, – словом, гріх було на таку потвору дивитися. Совався на стільці, шургав по долівці ногами.

• Вам, діду, чого? – хотіла прийти на допомогу старому. – може зілля якого вам дати? Може хвороби які вам дошкуляють? То ви не стидайтеся, скажіть. На старість воно всяке буває. Всі до того йдемо.
• Та ні. Я здоровий. Ніякі хвороби мене не обсіли.
• Богу дякувати. То чого вам?
• Знаєш… всі тебе називають відьмою, не при хаті згадуючи. Вже вибачай на тому слові.
• І вибачатися не треба. Відьма – то й відьма.
• А я тебе, молодице, не відьмою, а чародійницею називаю.
• Можна й так сказати. Одне другому не заваджає. То що ви хотіли від чародійниці?
• Я хотів… послухай… причаруй до мене дівку.
• Дівку?
• А чом би й ні? Я заплачу, ти не сумнівайся. Скільки скажеш, стільки й заплачу. У мене гроші є. Ти тільки…
• Але ж… що ви, вибачайте, з тією дівкою будете робити?
• Таке питаєш! Що робити! Те, що всі роблять. Твоє діло причарувати. Нехай вона мене полюбить. Хіба старого не можна полюбити?
• Я, діду, навіть не питаю, що це за дівка, бо я тим займатися не буду.
• А чого ж так? Може ти не віриш, що я заплачу? Що я маю гроші? То я можу…

Поліз до кишені.

• Ні, ні. Не треба. Я вірю вам.
• То чого тоді?
• Дівку шкода.
• Чого ж ти її шкодуєш? У мене багатство.
• Шкодую дівку, що все своє молоде життя потратить на старого пердуна.
• Ну…
• А ще вам таке скажу. Я таки відьма, а не чародійниця.
• Свят! Свят! Свят! – захрестився дід. Пронеси на гори і ліси.
• Ідіть здорові та пильнуйтеся.

Старий пішов, а Химка ще довго вивітрювала хату та сміялася.

• Як з літ, так і з розуму.

Якось увечері кілька днів по тому забігла Уляна. Ледве стримуючи сльози, сказала:

• Тітусю, вибачайте мені нерозумній, що я так негарно тоді з вами розмовляла.
• Ти про що? А-а, тоді… ну що ти, дитино. Я й не образилася зовсім. То ж по молодості. Хіба ж я молодою не була? Та я бачу у тебе сльози на очах. Чи не трапилось чого?
• Як би не трапилось?.. ой, бабусю, допоможіть. Мій Левко зовсім від мене відбився. І не дивиться в мій бік. Іншим дівчатам музики наймає, з іншими танцює, а мені… а мені…
• Чекай, Улясю. Я пригадую, ніби ти казала таке, що Левко не дуже тобі й потрібний. Чи ти таке казала, чи так мені здалося?
• Ой, тітусю, це я так собі казала, по глупоті. Я люблю Левка. Якщо він до мене не навернеться, то я й не знаю, що зі мною буде. Дайте мені, тітусю, для Левка якогось приворотного зілля. Нехай він любить тільки мене одну.
• Давай карти розкину. Дивися. Оце ти, а оце твій Левко. А між вами наче якась хмарка. Не грозова, а так собі. Чекай, либонь, та хмарка від тебе йде. Е, дівонько, чи не завинила ти часом перед Левком?
• Завинила, тітусю. Каюся тепер. Я хотіла трохи подражнити Левка. Щоб більше мене любив. І от що з того вийшло.
• А тепер ходімо, на зорі глянемо. Зорі не збрешуть.

Уляні було цікаво, аж лячно. Що то зорі  скажуть. Невже вони знають про них з Левком?

Химка знайшла ті дві зірки, що в купочці світили.

• Оце, Улясю, ви з Левком. В купочці, як ті зірочки. Зорі не збрешуть, дівонько. Бути вам у парі. І приворотного зілля не треба. Не журися, усміхнися та на Левка любенько подивися. А як буде весілля, то не забудьте мені принести весільного короваю.
• Та принесемо, тітусю. Аби тільки те весілля було.

Побігла Уляна. А Химка ще довго на зорі дивилася.

• Ти диви! Світять… якби так мене хто-небудь підівчив, то і я щось би на зорях знала. А так… морочу людям голову. Та добре вже те, що на добре виходить. Тепер треба Левка пошукати, аби кидав свої баляндраси. Сьогодні вже пізно, а завтра пошукаю його. Світіть, зорі, а я спати піду. Людські клопоти втомлюють більше, ніж свої. Та які там у мене клопоти?

Знала, де шукати Левка. Він все більше біля машин крутився. Своєї не мав, то людські помагав ремонтувати. Від майстрів щось вчився, вже й сам вмів щось робити.

• Тямковитий хлопець, – казали про нього. А часом і йому щось перепадало. Химка побачила його, та, заклопотаний, він на неї і не дивився. Довелося свиснути. Звичайнісінько, як ото хлопчаки свищуть. Вона і таке вміє. А як ви думали?.. посміхнувся. Побіг до неї, на ходу витираючи руки від мазуту.
• Все, Левку, – сказала. – кидай свої баляндраси і мирися з дівкою. Вона любить тебе, журиться  за тобою.
• Ой! А як ви знаєте? Невже зорі сказали?
• Зорі чи не зорі, а знаю. Тепер і ти знаєш.
• Я такий вам вдячний. Шкода, що у нас ще одного півня нема. Я б приніс.
• Та досить. Парубкуй щасливо.

Та й пішла. Бо у неї ще стільки справ.