Сльози в очах. Ось-ось хлинуть

• Сідай та розказуй.
• Що розказувати? Ви й самі те знаєте. Ви ж у нас…

І знітилася.

• Та вже кажи, не стидайся. А то мале буде заїкатися.
• Знаєте!
• Ще б не знати!

А тут і знання великого не тре було. Обличчя змінене, сльози в очах, а кола попід очі. Хіба ж Химка Юстину не знає?

«Скільки ж це їй? Либонь, що шістнадцять. А виходить – влипла. Хтось світу збавив…»

Не знала тільки хто. Дівчина плакала. Не плакала, а ридала.

• Не плач, дівко. Що тепер плакати? Плач не поможе. Любо було з милим, а гірко без милого. Чи так?
• Ой, так, бабусю. Все так. Допоможіть.

Це був крик пташки з перебитим крилом.

• А чим же я тобі допоможу, моя дитино?
• Дайте щось таке, щоб позбутися дитини. Є ж у вас таке зілля?
• Зілля таке є. Та хай би воно краще і не росло. Не дам я тобі такого зілля. Я хоч і відьма, так мене називають, та я з Богом живу. Бачиш? Он образи в хаті. Душогубством, моя дитино, я не займаюся.
• Я заплачу, бабусю. Заплачу, скільки треба.
• Не треба мені твоєї заплати. За душогубство заплати не беру. З таким до мене не приходять.
• Та яке ж це душогубство?
• Аякже! Це твоя донечка чи синочок на світ проситься, а ти хочеш дитя згубити. Це ще більший гріх, ніж його без шлюбу зачати.
• А що ж мені робити, бабусю?
• Носити і щасливо родити, моя пташечко.
• Ой, та мене моя мати з хати вижене, зі світу зведе.
• Не зведе. Вона ж мати. Посварить, ясна річ. Не без того. Мусиш стерпіти, бо ж таки завинила. А потім все на лад піде.
• А дитина?

Та й знову зайшлася сльозами. – вона ж те дитя і на руки не візьме, і до колиски не підійде.

• Це тільки спершу так. Та й того я не певна. А далі буде бавити, любити та леліяти. Повір мені. Я вже те знаю.
• Ой, ні, бабусю. То ви моєї матері не знаєте. Вона як затнеться, то…
• Не знаю! Це я Марії не знаю? Та я її знала, коли ще й тебе на світі не було.
• Ні, ні. Вона мене зі світу зживе. То вже краще мені самій руки на себе накласти.
• І не кажи, і не думай такого, дитино. Це ти відразу дві душі згубити хочеш, і свою, і дитини своєї лихому на догоду. Гріх. Тяжкий неспокутний гріх.
• А що ж мені робити?
• Я вже казала. Носити і родити.
• А сором від людей!
• Ну… мусиш те стерпіти. Люди що? Поговорять та й заспокояться. Бо, якщо чесно, то не сором родити, а сором згубити. А зараз почекай, моя ясочко. Я тобі зілля дам.
• Якого зілля?
• А такого, крихітко, щоб ти красу життя відчула, красу світу збагнула. А ти дихай, дихай на повні груди. Тут пахне зілля всяке. З гір, з лісів, полів та гаїв. Це Бог подарував людині на радість, на здоров’я. А невдячна людина хоче… ти приляж отут на постелі. Приляж, не стидайся. Отак! Можеш і заснути, як сон прийде. А ще скажи, моя зозулечко, хто цей гріховодник, що тебе збавив.
• Це…
• Кажи, кажи, не соромся. І не бійся. Мені можна. Від мене жодна таємниця на люди не вийде.
• Це Василь Білорук.
• Знаю, знаю. Гарний парубок. Аби ще такий добрий. А женитися не хоче?
• І не думає. Каже, що йому ще не час.
• Не час… до дівчини час, а женитися не час… а якби він так… захотів на тобі женитися? Ти пішла б?
• Ще й як пішла б. Я люблю його, бабусю.
• То й добре, моя ягідко. Може він ще одумається. А зараз засни, моя дитино. У моїй хаті добре спиться. Ніякі погані сни сюди не долітають.
• У вас так добре, – сонно проказала дівчина. – А я боялася.
• Спи, спи. А я вийду на часинку

Причинила двері та й пішла.

«І де мені того Білорука шукати? Либонь, він любить біля коваля крутитися. Мріє й сам колись ковалем стати. Так і є. Он він, красень. Стоїть, пишається і цигаркою пихкає. Спробую, парубче, ту пиху з тебе збити. Якщо вдасться».

• Василю, – покликала. Глянув на неї непорозуміло.
• Ви до мене?
• Якщо ти Василь, то до тебе.
• Ви щось хотіли?
• Та, власне… я на пару слів.
• То кажіть швидше. Не ганьбіть мене привселюдно. Бо побачить хтось та й подивується, що я з відьмами маю до діла. Вибачайте вже на тому слові.
• Ніщо і ніхто не зганьбить так людину, як людина сама себе. Та менше з тим.

Хлопець нетерпляче знизав плечима. Химка прибрала лагіднішого тону.

• Скажи, сину, чи ти пам’ятаєш свою покійну бабу Онисю?
• Дуже добре пам’ятаю. А що таке?
• Та от… приснилася вона мені.

Знизав плечима. Мовляв, яке мені діло до бабських снів?

«Нелегко буде з ним, – подумала. – та буду пробувати».

• Я розумію, що тобі смішно. Та я б зі своїми снами до тебе не йшла, та твоя баба дуже просила. Біжи, каже, знайди Василя і скажи йому… Нікого другого просити не хочу, бо махнуть рукою та й усе. Дурний спить, скажуть, та й дурне снить.
• То що бабуся Онися від мене хотіла? Пам’ятник їй ми вже поставили.
• Так-от… каже вона мені:
• Скажи моєму онукові Василеві, що, коли його насліддя сиротою бігатиме по землі, то буде Василеві велике лихо. Таке велике, що аж вимовити страшно. Тільки ж передай йому.

Отак сказала і зникла, наче розвіялася. А я, коли встала, пішла тебе шукати. Добре, що знайшла. А ти собі як там знаєш. Моє діло було тобі розказати. Ти знаєш, я по селі не ходжу, брехи не збираю, про тебе нічого такого нечула. Та й, зрештою, не моє це діло. А над моїм сном ти вже сам собі міркуй. Або посмійся та забудь його, як і я забуду. Як собі знаєш.

Парубок зблід, стояв розгублено, мнучи в пальцях незапалену цигарку.

• Ну, я пішла. Вибач, парубче, що тебе потривожила.

Та й пішла, ледь погойдуючи стегнами.

«Задала я хлопцеві задачу. Буде мати, над чим думати. То нехай думає, баламут.»

І тихо додала:

• Вибачай, Онисю, що твою пам’ять потривожила. Думаю, ти б на мене не образилася.