А Химка іншим сушила собі голову: де б їй побачити Уляну?

«Аби тільки її побачити. Я вже з нею поміркую до ладу. Бо хлопцеві я сказала, зорями голову задурила, а як насправді…»

І зорі того не знають, і Химка тим паче нічого не знає. А як ви думали? Легко бути відьмою? Чи хоча б доброю ворожкою… ой, нелегко. Дуже нелегко.

Вранці причепурилася та й гайнула по селу. Ще й не розігналася, а на зустріч їй Хтодорка Максимиха.

«На ловця і звір біжить…»

• Доброго дня, Максимихо. Куди це так з самого ранку? І чого це ти, як у воду опущена?
• Ой, бабо, не питайте. Таке маю Горе, що й не розказати.
• Всі здорові?
• Здорові, слава Богу. Таке лихо нас обминуло.
• Коли всі здорові, то все інше не горе зовсім. То що там у тебе? Не люблю на вулиці теревенити, та вже кажи.
• Та тут нема що й казати, не те, що слухати. Загуляв мій Максим.
• Ого! Від такої жінки! Це, видно, хтось добру ману йому в очі пустив. Не інакше.
• Не ману в очі, а чарку в руки.
• І хто ж вона?
• Парашка Задунайчиха.
• Ота нехлюя? Та ж вона не вміє ні хату мести, ні косу плести, ні борщу зварити, ні вареника зліпити.
• Зате самогонку жене. А хлопові що? Вип’є, а з дому сала на закуску принесе, то однаково, на чому спати. Ото й занадився журавель до бабиних конопель.
• Ай-ай-ай! Від такої господині!
• Терпіла я, терпіла, та терпець мій урвався. Піду я суці вікна поб’ю. І не покрадемки, а серед білого дня. Щоб всі бачили. Зганьблю її на все село.
• А я тобі таке скажу: дурне ти намислила. Поб’єш вікна – заставлять вставити. Або таки ж твій чоловік сам і поставить. То й що доброго? А я тобі друге нараджу. Чи не помітила ти часом? Є на селі вдівець Микита.
• Я, бабо, шлюбна жінка і за вдівцями не дивлюся.
• А твій шлюбний чоловік за молодицями дивиться. Та ти слухай, слухай, не перебивай. То про що я пак? А-а, про Микиту. Ще молодий, гарний з себе, під чорним вусом, чорти його не взяли. На такого й городянка задивилася б. То ти пройдися з ним по селі. Раз чи два пройдися. Та приберися гарненько. Що оце за дрантя на тобі? Ходиш, як помийниця. Хіба не маєш що одягнути?
• Та ж будній же день.
• То й що, що будній день? Для жінки, коли вона в люди виходить, кожен день – свято. Шкодуєш? Бережеш? Для кого? Дітей у тебе нема. А якби й були? На наш святочний одяг діти через якісь роки дивитимуться, як на мотлох. А в тебе, я знаю, і вишиванки, і графірувки, і чого тільки в тебе нема. А ти ходиш, як лахудра. Ото приберися та пройдися з Микитою по селі. І не гризися. Добрі люди вже розкажуть твоєму чоловікові. Можеш не сумніватися. На те вони спритні. Та ще чуєш? Вдома їсти не вари.
• Ой, леле! Як же ж це не варити їсти?
• Потерпи без кухні, голубко. Дробині, корові і свиням мусиш їсти дати. Бо як інакше? А сама вже якось викручуйся. Молоко, яйця, не мені тебе вчити.
• А чоловік що?
• Тоді й побачиш. Він тебе не помічає, коли ти поруч і коли наварено і напечено. А коли їсти захоче, то може скорше отямиться.
• Ой, дякую вам, бабо. Ви таки розумна жінка.
• Не дурень же сказав: відьма.
• Я так не казала.
• Менше з тим. А коли все вийде, не забудь бабі пляшку перваку принести. Ти також покрадемки часом женеш.

Засміялася Хтодорка.

• Та… буває.
• Знаю, що буває. То ти вже, дочко, за мене не забудь. Знаєш, мені для натирання треба. А часом, чого тут критися, і вип’ю чарку-другу. Особливо в зимовий вечір, коли хурделиця… самотою живу… Ой, забалакалася я з тобою. А у мене справ та й справ. Приходь як-небудь увечері. На карти кину, на зірки подивимося, скажу, чим серце заспокоїться. Приходь.
• Нехай дякує вам Парашка, що я їй вікна не поб’ю.
• А мені хотілося б, щоб і ти мені подякувала.

Розминулися.

«І все-таки… де ж мені ту Уляну шукати? Ага! Здається, ось і вона. На городі порається. Таки вона!»

• Агов! Уляно! Розігни спину та ходи сюди на хвилину. Доброго дня тобі та Бог до помочі.
• Ой, бабо! Доброго здоров’я! Ніколи гаятися. Спішу зранку впоратися, доки сонце ще не припекло.
• Ото вже чиясь роботяща невістка. Чи ти заміж ще не думаєш?

Засміялася.

• А ви, либонь, за дружку піти зібралися?
• За дружку чи не за дружку, а сваха з мене таки непогана була б.
• І за кого б же ви мене засватали?

Бісики в очах.

• Та за кого ж! Та за Левка. За найкращого парубка на селі.
• Вжеж-таки Левко – найкращий?
• А щоб ти знала. Таки найкращий. Не баламут, не пияк, робітний. Хіба не так? Чого ти ще з нього хочеш? А головне – тебе любить.
• Вже ж і любить!
• А щоб ти знала. А будеш носом крутити та до інших хлопців зуби скалити… дивися, дівко. Вихопить котрась твого Левка – і не зоглянешся.
• Бачу я, бачу, до чого воно йдеться. То чи часом не Левко вас за сваху найняв? І скільки заплатив?

«Таки передала куті меду,  – подумала Химка. – тут треба бути обачною».

• Перестань, дівко. Ти ж знаєш, що я ворожка. Твою долю, дочко, бачу, як у себе на тарілці.
• Дуже мені потрібний ваш Левко! Наче крім нього і парубків нема. Оце, бабо, і все, що ви хотіли мені сказати?
• Ну, не тільки це. Прийшла б колись увечері до мене на посиденьки – то сказала б більше.
• Не мені до вас на посиденьки ходити, – гостро сказала дівчина. Та й повернулася, щоб іти.
• Нехай до вас той та цей ходить, – докинула та й пішла поратися на городі.
• Гостра дівка, – сказала тихо Химка. – шкода Левка для такої. Та що вже? Сам собі таку долю вибрав.

Прийшла додому – а на неї юна гостя чекає.

• О, Юстинко! Ти не могла вже до вечора дочекати?
• Не чекається, бабусю.
• Добре, що я недалечко була. А якби так за зіллям пішла? Могла б довго мене чекати.
• То я так би й ночувала під вашим порогом. Та вже якось… Бог милував.
• Ну, заходь, заходь та сідай. Бачу, з горем прийшла.
• Та з горем, бабусю.