Відьма

Химка Бакуниха була ще нестара молодиця, висока, ставна, білозуба і без сивини. Все ж її вік якось важко було визначити. Одні називали її тіткою, а другі бабою. Приймала все. Не ображалася. Завжди була весела та усміхнена. Ніхто ніколи не бачив її ні сумною, ні розгніваною. Хоча її життя не пестило.

Зарання осиротіла. Зосталася з вітчимом. Змалку навчилася хусти прати та баняки вергати. П’яний вітчим бив її, збиткувався над нею, і нікому було її захистити ні силою, ні бодай словом. Отак жила. А коли підросла, то й утекла сві-за-очі та й стала шукати, куди б їй найнятися. Воно й у наймах не солодко, та все ж не з вітчимом. Так у наймах дівувала та плакала, що другі дівчата мають і те, й інше, і обновки, і стрічки, і коралі, а вона не має нічого, не має ні долі, ні талану. А потім прибилася до села Тернівки. Її товаришка Варка з наймів у своє село додому поверталася. Пішла з нею. Спершу у неї й жила. Варчина мати жаліла Химку, як свою дитину. Та й Химка не сиділа, склавши руки. Робила у людей. Городи порала, дітей бавила, за сніп заробляла. Та коли Варка заміж вийшла, треба було думати, де їй жити. Була у селі хата-пустка, така розвалюшка, що ось-ось могла б вже впасти. Випросила собі у громади ту розвалюшку та й заходилася її до ладу доводити. Мурувала, ліпила, мастила, та це мало допомагало. Дерево було старе, трухляве, дах протікав. Якийсь час мусила так жити. А потім старий священик зглянувся на її безталання та й віддав їй свою стару хату, ще добротну, з світличкою через сіни.

• Тут тобі добре буде. Місце намолене. Тут тобі і сни погані снитися не будуть.

Химка плакала, цілувала панотцеві руки, ладна була цілувати і пороги подарованої їй хати.

Химка й далі робила у людей, аж доки не розжилася власним кусником города. О, тепер вона почувала себе господинею, багачкою. Її город був найчистіший, найдоглянутіший.

А ще від одної старенької бабусі перейняла дещо про трави і про зілля всяке. Ото і справді була наука. Добре, що отой старий панотець Саливон читати її навчив. Силоміць навчив. Попри її впертість.

• Навіщо мені та наука? – відмагалася.
• Ніхто, дочко, не знає, що кому в житті пригодиться.

Мусила. Не могла вже так дуже суперечити панотцеві, своєму благодійникові. А тепер-от пригодилося. Химка визбирувала книжки про трави, квіти та зілля всяке. І так тим захопилася, що ні про що більше й думати не могла. Збирала трави по горах і лісах, по кручах та ярах. Блукала часом по три дні, не бувши вдома. Дивувалися люди, та, коли біда з людиною чи з худобою, йшли до Химки за поміччю. І Химка помагала, як могла. І за те ніколи не брала грошей.

• З чужої біди я не розбагатію, – казала. – То гріх. Я те зілля не садила, не ростила. А що зібрала – то нехай буде на добро.

Люди приносили їй муку, крупу, сир, масло. Були вдячні, бо вона таки їм помагала.

А на Великдень збирала в кошик свячене та  ішла на цвинтар. Люди зі свяченим додому, а Химка на цвинтар. Люди все помічають.

• О, бачили? Химка на цвинтар пішла.
• Це вона на могилу панотця Саливона. Розговітися пішла. Я колись у неї спитала, чого вона так. А Химка й каже:
• У мене, – каже, – отут в могилі вся моя родина, все моє добро. То де б я мала ще розговлятися?
• А я колись підгледіла за нею. Не полінувалася. Дуже мені було цікаво, що вона там на цвинтарі робитиме. Я назирці, назирці за нею та й прийшла на цвинтар. А вона сказала «Христос Воскрес!» дістала скатертину, постелила її на могилу, виклала все свячене, вклякнула навколішки та й стала молитися. Отут я вже й пішла. Не могла більше.
• Розговлятися на могилі! Що не кажіть, а це таки дивно. Я б так не могла.

 

Всяко Химці в житті було. Не скаржилася. Жила, як могла. Любили Химку на селі, дослухалися до її порад. Та це ще не головне. Головне те, що Химку на селі називали відьмою. А за що так її називали – того ніхто не знав. Ніхто не бачив, щоб вона якось відьмачила, на помелі чи на коцюбі літала. Але відьма – і все. Та Химку і те не ображало. Брала від своєї доброї чи недоброї слави все, що можна було взяти. Отак і жила. Правда, ще ворожила. Приходили до не і молодиці, і дівчата, а часом покрадемки і парубки. А чому покрадемки? Та ж соромно парубкові, коли хтось довідається, що він до ворожки ходить. Засміють. Та часом буває, що таки треба. Буває, що так за душу візьме, що хоч гинь . Баба Химка заспокоїть, пораду дасть, на карти кине, на зорі подивиться. А часом і приворотного зілля дасть. Словом, Химка Бакуниха потрібна людина на селі. Дарма, що відьмою її називають. Правда й те, що мусила вона часом своїх клієнтів за поли ловити. Мусила, бо з того таки й жила. От і зараз…

Йшлося до вечора. Баба Химка йшла собі по селі. До всього придивлялася, дослухалася – професія в неї така. Коли дивиться – парубок іде. Левко. Левко чи не Левко? Таки Левко. Сумний, як та чорна хмара.

«Щось у парубка не гаразд, – зметикувала Химка. – парубок він чесний, не баламут, не пияк. Що ж у нього? Може в некрути забираюь? Так ні. Либонь, вже відбув…»

• Добрий вечір, Левку.
• І Вам вечір добрий.
• А що це ти, лебедику, захмарений такий?
• Ет! Не питайте, бабо. Ви самі краще знаєте, ніж би я вам розказав. Ви ж у нас…
• Та вже знаю, знаю. Уляна!
• Та ж вона.
• Ото вже анахтенська дівка! Ти, парубче, от що… не з руки нам зараз з тобою пристоювати. Сам розумієш. Ти, соколе, от що. Коли добре смеркне, приходь до мене. Ну, сам знаєш, бабі щось треба принести. Бо як інакше? За зілля я не беру нічого, бо то Божий дар. А за ворожіння щось мушу мати. Бо то мій труд. За гроші не кажу. В тебе їх катма. А от четвертак сала, скількись там яєць – це можна. Можна й півника принести. Якщо й сусідському півневі голову скрутиш – теж невелика біда. То й не гріх зовсім. То ти приходь, голубе. Я буду чекати.

Та й розминулися.

«А може і справді піти? – думав Левко. – ідуть же до неї люди. І нічого. Аби тільки ніхто не знав, бо тоді… Та стара ніби не розказує».

От коли добре смерклося, зайшов Левко до старої. Спершу йому якось не по собі було. Наче острах якийсь хапав за плечі  – відьма ж ! А потім сів, заспокоївся. У хаті чисто, тепло. Тільки пахло зіллям. Воно, розмаїте, сохло тут, пов’язане в пучки, підвішане до стелі, порозвішуване по стінах. Стара розкинула карти і замислено сказала:

• Добру долю маєш, парубче. А дівок – як зірок на небі. І кожна дівчина з щирим серцем.
• А Уляна?
• Чекай, голубе. Ось вийдемо та на зорі глянемо. Зорі не збрешуть.

Вийшли. Місяць у повні, а небо усіяне зорями.

• Бачиш, соколе?
• Я, бабо, на зорях не розуміюся. Ви вже мені розтлумачте, як воно і що.

Химка теж на зорях не розумілася, та все ж…

• Ось бачиш? – показала Левкові. – дві зірки вкупі. То ви з Уляною. Зорі не збрешуть. А з тебе – шишки бабі з весільного короваю.
• Та будуть вам шишки. Аби ж весілля. Та чого ж вона? Чи любить кого іншого…
• Тебе вона любить. Просто дівка подражнити тебе хоче. Щоб розпалити любов твою.
• Та я що? Хіба ж вона не бачить?
• А ти, парубче, не дайся на оману. До іншої дівчини усміхнися привітненько, музики для іншої дівчини найми та потанцюй з нею. А там побачиш.
• Не можу я так, бабо.
• А ти через неможу. Треба відівчити Уляну від вибриків. А то так і буде тобі голову морочити.

Пішов Левко, задумавшись. Не знав, чи вірити старій, чи правду ті зорі казали. Але ж він бачив, міг би присягнути, що бачив дві зірки вкупі.

• Але ж чи й справді то були ми з Уляною?

Дихалося парубкові легко. Хотілося вірити і старій, і зорям. Хотілося вірити, що дві зірки вкупі то таки вони з Уляною.

«Все-таки добре, що я пішов до тієї відьми, – думав парубок.  –  і зовсім вона не страшна. Завтра мати лементітиме, що наш півень пропав. Ну, не біда. Ще один є. Правда, я поночі не розгледів та вхопив кращого, маминого улюбленця, тат то вже таке… головне – щоб ми з Уляною були разом, як ті зорі. Будемо разом, бо зорі не брешуть. Так сказала стара Химка. Відьма чи не відьма – хто її знає».