«Привіт, мій любий!
Лютий! Це майже весна. Кінець зимі – і це тішить. Розморозь своє серце, коханий. Посміхнися – і все довкола посміхнеться. Жити! Це ж так прекрасно! Люди не цінують життя. А це найдорожче, що Бог подарував людині. І я колись не цінувала життя. Тепер ціную, та пізно. Отже, посміхнись. Незабаром вся природа буде зустрічати весну. І ти її зустрічай. У місті це складніше. Краще десь у полі, у лісі. Але й у місті можна зустріти весну. Іди в парки, в гай, подалі від гамірних вулиць, від трамваїв, тролейбусів, автобусів і автівок. Більше дивися на дівчат. Вони весною такі гарні. А ти ще молодий, ще мають вабити тебе дівочі личка. Тільки я не звабила. Не зуміла. Це не моя вина. І не твоя.
Твоя Соломія».
Для мене лютий – то ще не весна. До весни ще далеко. Лютий – це ще зима. Днями от які морози вдарили – тільки тримайся. Я проти зими нічого не маю. Може тому, що я народився взимку. До весни я ще якось не готовий. Студенти – народ не спокійний. З ними всякі хлопоти і проблеми. На роботі втомлююся страшенно. Приходжу додому, вмикаю телевізор і майже його не дивлюся. Хіба інколи якийсь серіал чи футбол. Інколи думаю собі: ну чому ти так зашифрувалася і не даєш своїх координатів? Могли б і зустрітися – може б обом і повеселішало. Тим паче, що незабаром все-таки весна. Вона однак настане, навіть, якщо я її і не чекатиму, і не зустрічатиму. І все-таки Соломія – це загадка. Нерозгадана… А може й містика…
«З березнем тебе, мій любий! З весною!
Отепер вже справжня весна. Справжнісінька! Зустрічай птахів. Вони вже повертаються. Просто дивися в небо – і ти їх побачиш. Вже продають перші весняні квіти. Купи собі букетик пролісків і постав на столі. Дивися на них. Це буду я. Символічно. Було б добре, якби ти подарував всім вашим жінкам на роботі по букетику пролісків. От би всі здивувалися. Чи у вас там жінок багато? Я ж не знаю. Квіти не тому, що дехто в березні ще святкує жіночий день. Квіти тому, що березень, тому, що весна. Та як гарно уявити собі: у кожної квіти, у кожної в очах весна, не залежно, скільки кому літ… Мені моя товаришка теж принесе такий букетик, вона знає, що я люблю. Я буду рада і посміхнусь. І посміхнеться сонце в небі, кожна хмаринка, і посміхнеться весна. Бо весь довколишній світ, вся природа залежить від нас, від нашого настрою, від нашої доброти. Ну… Живи з весною і з любов’ю.
Твоя Соломія».
Тепер вже весна. Беззаперечно. Я купив букетик підсніжників, як ти хотіла, і поставив їх у себе на столі. Та втіхи я не відчув. Чомусь від квітів віє смутком. Чому? Ти не знаєш? Знаєш, та не відповісиш мені. А може просто тобі сумно, і твій смуток передався квітам. Але ж не може такого бути. Адже зараз весна, яку ти так любиш. І все-таки чому сумують квіти? Я бачу, що і я з якоїсь невідомої причини теж починаю сумувати. Це якийсь дивний глибинний смуток. Квітів жінкам на роботі я не дарував. Посоромився. Злякався, що на мене подивляться як на дивака. Цікаво, що інколи нам незручно зробити чи сказати щось добре. Коли аналізуєш людську поведінку, то раптом відкриваєш для себе багато цікавих і незрозумілих несподіванок.
Даремно ти не хочеш, щоб ми з тобою зустрілися. У нас би знайшлося багато спільного. Було б про що поговорити. Та нехай вже буде так, як є…
«Привіт, мій Олексієчку!
Я ще тобі не набридла? Я все до тебе з якимись настановами. От і зараз… Хочу нагадати тобі, що незабаром Великдень – свято Христового Воскресіння. До цього свята головне – приготувати душу. Мені здається, що навіть атеїсти святкують це свято. Хоча може я й помиляюся. Вони не святкують, а ласують всякими смаколиками. Та я чомусь думаю, що це свято не лишає нікого байдужим. Хочеться мені, щоб ти це свято святкував по-справжньому. Щоб душею святкував. Але я не знаю стану твоєї душі і твого ставлення до віри. Не до релігії, а саме до віри. Я не завжди була така богомільна. Це від недавна. Так у мене склалося. А ще мені хочеться, щоб ти допоміг хоч чимось найбіднішим, найнужденнішим. Повір мені, це конче потрібно. І для них, і для тебе. І для мене також. О, знав би ти, як це потрібно і важливо для мене. Чому? Незабаром довідаєшся. Час спливає невблаганно швидко. І незабаром ти вже знатимеш таємницю моїх листів і мою таємницю. А поки що чекай Воскресіння Христового. А потім нашого воскресіння.
З любовю твоя Соля».
Мене вже замучила нетерплячка, я вже хотів би знати таємницю тих листів, що кожного місяця регулярно приходять до мене. Та й загадку такої поетичної дописувачки теж хотілося б знати. Разом з тим трохи лячно, що зникне вся поетична загадковість і відкриється яка-небуть гола реальність. Та вже хочеться нарешті правду, якою б вона не була.
«Христос Воскрес!
Не дивуйся, мій голубе, коли скажу, що цей лист останній. Так, так, Олексієчку. Більше від мене листів не буде. Я нарешті допоможу тобі розгадати цю загадку. Вибачай, мій друже, але, якщо ти не згадав, хто така Соломія, то нічого. Зрештою, це вже тепер не має значення. Менше смутку ляже тобі на душу. Коли ти одержеш цей лист, то знай, що вже минув рік, як мене нема. Я відійшла 7 травня рік тому. Листи приготувала заздалегідь і довірила їх своїй найкращій товаришці, щоб вона їх тобі відсилала. Думаю, вона з тим впорається. Поза всяким сумнівом. Боюся тільки, щоб вона чогось не наплутала і не послала листи не в тій послідовносіті. Та це вже не так страшно. Суті це не міняє. Для чого я затіяла цей спектакль з листами? Найперше, щоб ще рік пожити на землі. А ще… Щоб ти знав, що я тебе любила. Я для того і народилася, щоб любити тебе. І відійшла для того, щоб і далі тебе любити. Слово «небуття» не для мене. Мене не може не бути я буду завжди. І моя велика любов буде зі мною. Бо любов не може вмерти. Подивись у вікно – і ти побачиш моє обличчя, що припало до шибки, мої очі, що пронизують темряву. Боятися не треба. Люди завжди бояться того, чого не слід. А тепер прощай. Нехай завжди з тобою буде любов і добро.
І надалі твоя Соломія».
Я розклав на столі всі листи в такому порядку, в якому вони приходили. Від них віяло холодом, вічністю і… Ні, не тліном, а рожевою сутінню. Добре, що біля мене не було нікого, хто міг би запідозрити мене в неповносправності. Я тихо сказав:
– Спасибі тобі, Соломіє, за твою любов і за твої листи. Ти завжди будеш.
У верховітті зашумів вітер, спалахнула блискавка і вдарив грім.