«З Новим Роком, Олексієчку!

Щастя тобі, здоровя і великої любові! Щирої, справжньої.

Зими я не люблю. Її білість мене лякає. А її холод навіює думки про смерть. Зате я люблю ялинку. Велику чи маленьку – немає значення. Аби лише пахло хвоєю і злітались сніжинки. А я так і не знаю, чи ти в своїй хаті ставиш ялинку. Може хоч букет… Тільки не став, соколе мій, штучну ялинку. Не треба. Вона нежива. Отак і любов, коли вона штучна: ні серце не тішить, ні душу не веселить.

З Різдвом також тебе вітаю, хоч і не знаю, чи віриш ти в Ісуса Христа, що народився з Діви Марії. Я вірю, і він попомагає мені. А от про тебе не знаю. Треба вірити, Олексієчку. Та я не зможу тебе переконати, що це конче треба. Це вже, як навчила мати, то так і буде. Однак я вітаю тебе з уміма святами. А ще: відчиняй двері всім колядникам, посівальникам, щедрувальникам. Діти, як добрі ангелята, приносять в кожну хату радість і світло. А я послухаю, як у твоїй хаті колядують. Я почую, буть певний.

Зичу тобі багато звичайної людської втіхи і нехай тебе Бог благословить.

Твоя Соломія».

Новий Рік зустрічав вдома. Сам. І як воно так вийшло, що я став таким самітником? Я ж ніби і комунікабельний, і товориство люблю, а от… Знайомих багато, і приятелів, а щирих друзів, таких, щоб до душі, наче нема. А десь там далеко чи й не дуже далеко від мене сумує Соломія, Соля. А може нам би з нею поєднати наших дві самотності – і було б зовсім не зле? І може будні тоді стали б святом.

На Новий Рік мені чомусь не хотілося йти в галасливе товариство. Там треба багото пити, багато зубоскалити. Говорити зайве і незавжди щиро. Не хотілося.

На Святий Вечір пішов до товариша. Мене там люблять діти. Мені там були раді. Однак настав час, коли треба було вставати, дякувати господарям і йти в свою порожню оселю.

А вже скільки на свята було колядників, посівальників, щедрувальників – хата не зачинялася. Я всіх пускав, як ти, Солю, казала. Всіх їх щедро обдарував. А чи ти, Солю, чула їхню коляду – не знаю. Ти писала, що слухатимеш… Діти колядували дуже невміло і дуже щиро. При такій коляді відпочиваєш душею. Душа відпочиває і молиться.

«Доброго дня і доброго здоров’я, мій Олексієчку!

Минають свята вже наче набридло святкувати, однак трохи сумно, що свята минають. Свят може трохи й забагато, та всі вони в радість. Співчуваю тобі. В гості ти не дуже любиш ходити і в себе нікого не приймаєш. Тому тобі свята великої радості не приносять. Пора тобі, мій голубе, подумати про дружину. Нехай би була не надміру гарна, та щоб мала добре серце і любила тебе. Повір мені, життя твоє кардинально зміниться. Ти це відразу відчуєш. Дослухайся до моєї поради, не ігноруй її.

Знаю, що в січні ти святкуєш свій день народження. Це ж треба, щоб серед зими народився такий світлий розум і такий голубий погляд. Я тебе вітаю з цим святом. Нехай всі твої подальші роки будуть безхмарні і променисті. Я не знаю, чи це добре, що народжуються люди, але, якщо Бог так захотів, то так має бути. Тільки-от… Якби всі люди, всі-всі, народжувалися для добра. Люблю тебе.

Соломія».

Соломіє, я не знаю, хто ти і звідки приходять твої листи, але ловлю себе на тому, що я подумки відповідаю тобі. Ну що ж, нехай так буде. Може ти володієш магією. Якщо ти могла чути коляду в моїй хаті, то може ти вмієш читати мої думки?

Довго святкувати і справді важко. А головне – я не знаю, чи Богу треба, щоб на свята випивали стільки горілок. Мабуть, не треба. А п’ється тих горілок неміряно. Тому я й не люблю в гості ходити і в себе гості приймати. Скидаю на те, що в мене немає господині. Знаєш, я вже став звикати до твоїх листів. Вони такі щирі, такі поетичні. Пиши мені, якщо тобі не важко. Ловлю себе на тому, що я вже чекаю твоїх листів.