Я переконався, що ті листи не міг писати ніхто зі студентів, ні колеги по роботі. Це мусила писати людина, що добре знала мене і деталі мого життя, ба, навіть моєї юності. Але кому хотілося ворушити моє минуле і своє також? Я не міг збагнути, для чого писалися ці листи. В чому їх сенс? Ця загадка поки що не мала ніякої розгадки. Я читав і перечитував ті листи і все більше ловив себе на думці, що тут щось не так, щось в тих листах було неприродне, нереальне тільки я не міг збагнути, що саме. Поки що не міг… Особливо це підтвердив серпневий лист…

 

«Мої найщиріші вітання тобі, мій любий!

Я вже розгубила дні і місяці. Зараз надворі либонь-таки серпень. Спекотно. Земля і все живе знемагає від спраги…»

 

Особливо на вдивовижу було читати ці рядки, бо за вікнами шумів рясний затяжний дощ. Він був і вчора, і поза вчора. Цілий тиждень видався дощовий, що було не зовсім притаманне для серпня.

 

«…А по ночах рясні зорепади. Можна загадати безліч бажань, і всі вони збудуться. Не збудуться в тільки в тих хто бажань не загадує. Хтось не хоче, а хтось хотів би, та не може. Але я знову не про те…

Олексію! Олексієчку!.. Не хочу називати тебе по-батькові. Не хочу – то й не буду. Нехай вже на роботі так тебе величають. А я буду по імені. Тим паче, що в тебе таке гарне імя. Його не вимовляти, а співати хочеться. Олексій… В ньому шелест високої степової трави і ще щось таке, що можна тільки відчути. Тобі про те вже казали? Невже ніхто не казав? Просто вони не дослухалися до звучання твого імені. А я його чую, відчуваю і люблю, як літо, як ту серпневу днину, як солодкий сон моєї юності. Вибачай за зайві сентименти.

І досі твоя Соля».

 

Соломія…Соля… Щось таке знайоме, таке близьке, а згадати не можу. Картав себе: ну як я міг не помітити, що поряд зі мною ходила така велика справжня любов? Адже в наш час це рідкість. А я її не помітив. І чому вона обізвалася аж тепер? А може добре, що хоч тепер обізвалася?.. І все-таки цей лист чимось вражав. Щось в ньому було таке… Краще б тих листів і зовсім не було. І знову картав себе за черствість, за байдужість, за такі порожні думки. Хтось мені виливає душу, а я…

 

«Олексієчку, любий, подивися довкіл.

Золота осінь! У неї особливий присмак! Вона – як жива істота. По-особливому дихає, сумує, сміється і плаче. Сумує – це за журавлями. Вони ж полетіли, а осінь за ними сумує. Колись і я сумувала. А зараз… Може й зараз… Не знаю. Потім тобі розкажу. Жур, осене, жур…

Я розумію, чому я так любила осінь. Бо восени вперше зустріла твій голубий погляд. Колисть ти казав, що теж любиш осінь. Чи любиш зараз – я вже знати не буду. А може й ти того не знаєш. Збайдужів і до осені, і до людей. Це дуже зле, Олексієчку. Байдужість – це найгірше, що може бути. Побори байдужість у собі. А знаєш, що я тобі скажу? Облиш всі свої справи і йди в осінь. Провда, правда. Послухайся хоч раз мене. Єдиний раз… Бо потім осені не буде. Залишиться тільки жаль…

Твоя Соля».

 

Я вже потрохи став звикати до тих листів, і, якби вони раптом перестали приходити, то я сумував би за ними. Прочитавши лист, я впадав у якусь дивну задуму, і здавалося мені, що я подумки розмовляю з дописувачкою.

– Містика якась, – сказав я сам до себе чи може до дописувачки. – То й що, що містика? Нічого кепського в тому немає. А як ти, Соломіє, поетично змалювала осінь. Я піду в осінь. Ось зараз зберуся та й піду.

 

«Привіт, хлопче!

У мене сьогодні свято: я прочитала, що ти сьогодні захистився. І, хоч я в твоїй роботі нічого не тямлю і навіть її тему не спроможна повторити, я рада за тебе, бо розумію, який це колосальний труд. Нехай тобі таланить. Всі дивуються з мого гарного настрою. Я нікому нічого не пояснюю. І про свою любов я нікому нічого не кажу. Ніхто не сміє до неї доторкатися. Це мій єдиний скарб, котрий я ще маю. Ти, напевно, святкуєш. Може навіть влаштував бенкет… По-моєму, так у вашому світі прийнято. Не можу відслідкувати, бо прихворіла. Зараз лежу в лікарні. Нічого серйозного, та це трохи псує мій святочний настрій. Та ніщо не може затьмарити твого і мого свята з приводу твого захисту. Візьми гілочку калини і постав у себе на столі. Це буду ніби я. Символічно.

Твоя Соля.

P.S. Так ти мене ніразу не називав… Мушу закінчувати. Лікар іде. Обхід…»

 

Лежить в лікарні. Може б і відвідав. Та хто вона і в якій лікарні лежить? А може їй моя допомога потрібна? Може потрібна! Отакої! Наслання якесь! То я з нею розмовляю, подумки і в голос, то вже і листи їй писав би, і летів би вже до неї. Мана якась!

 

«Привіт, коханий!

У житті ніколи до ладу не знаєш, що добре, а що зле. От здається, що так зле, що гірше бути не може, а потім дивишся – а вийшло на добре. Так що не треба поспішати нарікати на долю. Це не тільки мене стосується, а й тебе також.

«Королева» так і не вийшла за тебе заміж. Ти їй не підійшов. На той час ти був ще не досить забезпечений. Це мало бути в перспективі. Та вона чекати не хотіла. Їй треба було все і негайно. Вона мене не конче цікавила, але я випадково довідалася, що вона невдовзі вийшла заміж за старого товстого і лисого бізнесмена. Дорого себе продала. Що ж, врода коштує дорого. Зате незабаром їздила розкішною машиною і знову ж таки на всіх дивилася зверхньо. А тоді… Ти був у розпачі. Може мені треба було до тебе ближче, якось розрадити тебе чи що. Я так і зробила. А може не зовсім так. Але зробила – як зробила. Підсіла до тебе, коли ти був дуже п’яний. Тоді ти сп’яна обняв мене (яка ганьба!сп’яна!) і повів до себе додому. Власне, я тебе повела, бо ти вже був ніякий. Я була щаслива. Я була з тобою. І дарма, що ти нічого не усвідомлював, я була з тобою. Це був мій перший чоловік. Після тієї ночі я нікого більше не знала. І то нічого, що зранку ти дивився на мене здивованими очима і ніяк не міг втямити, хто я така і як я тут взялася. Я зробила каву, якісь канапки з того, що знайшлося в холодильнику, та й пішла. Думаю, що та наша зустріч у тебе не зафіксувалася. Ти навіть мене не спитав про моє їм’я. Наче його не було зовсім. Сварила себе, ганьбила себе, та не шкодувала, що так вийшло. Я була щаслива, бо я була з тобою. Нахабно вкрала крихти щастя з чужого стола. Нехай так. То й що?  Адже мені в цьому житті також щось належиться. Це так я себе заспокоювала, а насправді було соромно. Хочу, щоб і те ти знав.

Твоя Соля»

 

Знала б вона, як я картав себе за той вечір, що я так ганебно напився. Такого зі мною не було ні до того, ні після. А ще й дівчину якусь привів. Звідки? Де її взяв? Добре, що ще не спробував заплатити. Уявляю, як би вона образилася. То це була ти, Соломіє? Бідна моя дівчинка! Пробач…