Серйозної розмови з Віктором не можна було уникнути. Вона назрівала, витала між ними, мала вибухнути серйозною суперечкою, або висвітитись глибоким порозумінням. На порозуміння Ксеня не розраховувала. Може згодом, але не відразу. Суперечок вона не любила. Тоді їхня хата, їхня родина огорталася наче чорною хмарою. Але без того не можна було обійтися.

Цього разу на диво розмову почав Віктор.

– Я бачу, Оксано, що слова Олі про усиновлення Павлика запали тобі в душу.

– Я, власне, хотіла з тобою про те говорити, але…

– Говорити нема про що. Тут вже, вибачай, я тобі не поступлюся. Ти бачиш, я поступаюся у всьому, але тут я буду стояти на своєму, бо то безглуздя.Невиправдане безглуздя. А якщо хочеш – дурість.

– Зупинися, Вікторе. Це вже межує з грубістю.

– Бо я не можу дивитися на твоє пісне обличчя. Ти поводиш себе так, наче я вчинив якийсь злочин. Але ж мусить же хтось в сім’ї тверезо мислити.

– Ти мислиш аж надто тверезо, Вікторе.

– А це зле?

– Думаю, що так. Все має бути в міру.

– А те, що ти нюні розпустила над сирітськими долями – це добре?

– Думаю, що це краще, ніж тверезо мислити, як ти.

– Ну от що: більше ми не будемо брати Павлика ні на вихідні, ні на свято. Якщо у нас із-за того мають бути суперечки – тоді все. Маємо від того відійти.

Ксеня розплакалася.

– Я не можу так. Я пообіцяла.

– Кому ти пообіцяла?

– Хлопчикам. Павликові і Данилкові.

– А навіщо ти обіцяла, мене не спитавши?

– Ну…Я ж не думала, що ти впрешся рогом.

– Рогом! А ти не подумала, що, доки ми не завелися дітьми, у нас з тобою не було ніяких суперечок?

– А ти не думаєш, що ти – егоїст і хочеш, щоб вся увага належала тільки тобі?

– Он як! То що тепер нам з тобою? Розлучатися? Із-за чужих дітей?

– І Данилка ти маєш за чужого?

– Ну, Данилко – це наш. Тут ніяких сумнівів. Я вже до нього звик.

– І до Павлика звикнув би.

– Перестань, Оксано. Годі вже тих розмов. Так ми з тобою і справді договоримося до…

– Розумію. Якщо ти вже заговорив про розлучення, то це вже дуже серйозно.

– Дурне сказав. Пробач.

– Але ж цей цвяшок вже сидить у твоїй голові, якщо вимовився.

– Я ж вибачився.

– Це вже не має значення. Слово – не горобець. Сказане слово назад у клітку не заженеш. Ну що ж…Матеріал для роздумів.

– Оксано, перестань.Ти хочеш, щоб ми з тобою посварилися?

– А ми тільки  те й робимо, що сваримося.

– То не чіпляйся до мене з дурними проблемами.

– Добре. Не буду. Ти сам почав ту розмову.

– Я бачу, що ти образилася.

– Ні, я не образилася. Я просто дещо зрозуміла.

– І що ж ти зрозуміла?

– Що про себе і про дітей я маю думати сама.

– Про дітей?

– Так, про дітей. Бо я Павлика таки усиновлю.

– Не рахуючись зі мною?

– Ти ж зі мною також не рахуєшся. А потім…Ти, здається, зібрався розлучатися?

– Сказав дурне, а ти і вчепилася. Просто цікаво. Як ти збираєшся жити з двома дітьми?

– Так, як живуть сотні інших покинутих жінок. Піду на роботу. Працювати я ще не відвикла.

– А Данилко?

– Діти підуть в садок. Нічого страшного.

– З дитячого будинку в дитячий садок?

– Ну…Іншого виходу в мене нема.

– Ми ще не розлучилися.

– Але ж слово сказане.

– Не чіпляйся до слів. Я став якийсь не урівноважений. Мала б те помітити.

– У тебе нема причин бути невростеніком. Хіба такі причини, про котрі я не знаю.

– Нема ніяких причин, то правда. Хіба трохи перевантажений на роботі. У моєму житті від тебе нема таємниць. Ти все знаєш. Давай забудемо ту дурну розмову, немов її і не було.