Свято закінчувалося, і незабаром треба було відвезти Павлика в дитячий будинок. Хлопчики посмутніли. Все частіше вони трималися за руки і мовчали.

«Переживають. Як дорослі, – думала Ксеня. – Я б вас, діти мої, не розлучала, якби я могла. Та, нажаль, в житті не все так просто…»

– Ви чого, хлопці? – посміхнулася до дітей.

– Та…Павлику не хочеться повертатися в дитячий будинок. І мені не хочеться, щоб він повертався.

– Не сумуйте, хлопці. Колись на вихідні ми Павлика ще заберемо.

– Я так і казав йому. А він не вірить.

– Чому не вірить? Павлик чемний хлопчик. Дуже чемний. То чому ж нам його не взяти на вихідні? Обов’язково візьмемо.

– Мої іграшки, Павлику, це наче і твої. Ти приїдеш – і будеш ними бавитися. І свого автобуса, що тобі святий Миколай приніс, можеш у нас залишити. Бо там тобі його поламають.

– А якщо мене на вихідні не візьмуть? Тоді що? Тоді автобус так і залишиться тут, а я буду без автобуса…

– Візьмуть тебе на вихідні. От і мама каже, що візьмуть. Правда, мамо?

– Правда, правда.

– Мамо, а буває у сім’ї не одна дитина, а дві? Або й більше. Як у тьоті Ліди. Там аж троє дітей.

– Буває. Звісно, буває.

– А ви з татом  не хотіли б, щоб у мене був братик?

Від такої мови Ксеня аж розгубилася.

– Братик? Ну, Данилку…

– Хай би Павлик був у нас, разом зі мною. І був би моїм братиком.

– Я був би дуже слухняним, – сором’язливо докинув Павлик.

– Це дуже складно, діти мої.

– А чому складно? Іграшки у нас є. більше купувати не треба. Ми будемо бавитися разом. От хіба що рюкзачки…

– Та ж хіба справа лише в іграшках та рюкзачках?  Ой, Данилку, ти ще маленький. Ти ще не розумієш, як у житті все складно. Але я все ж спробую поговорити з татом. Я вам, діти, нічого не обіцяю, але спробую. А зараз ти, Павлику, їдь і ні прощо не думай. Думати будемо ми, дорослі. На вихідні ми тебе неодмінно заберемо. А за братика…Не знаю покищо нічого. Щоб ти потім не казав, що тьотя Оксана тебе надурила.

Так і попрощалися. Павлика відвезли в дитячий будинок, а Данилко залишився вдома, розтривожений і пригнічений. У Ксені боліло серце, жаль було дивитися на хлопчика. Смуток його був якийсь не дитячий. Але що вона могла? І Віктора Ксеня розуміла. Не можна на себе брати таке непосильне навантаження. Розумом розуміла, а з серцем впоратись не могла – жаль було дітей. Життя так зарання ставило перед ними свої випробування.