От нарешті привезли Павлика. Скільки ж то радості було. Для обох.

– Ходімо, Павлику, я тобі все покажу.

– Почекай, Данилку. Встигнеш. Нехай Павлик помиє руки і поїсть.

– Я обідав, – присоромлено сказав хлопчик. Очевидь, йому й самому не терпілося побачити Данилкові іграшки, про котрі Данилко йому стільки розказував.

– Тоді…Добре. Бавтеся.

Ах, скільки ж то сонячної радості було. Для обох. А незабаром вже з кімнати і коляда лунала. Данилко вчив Павлика колядувати. Ксеня не втручалася. Нехай самі. Вона тільки журилася, що Павлику нема що на ноги взути. Дитбудинківські черевики були такі благенькі і зовсім не утеплені.

– Мабуть, Вікторе, доведеться хлопчикові щось на ноги купити.

– Ну от! Я так і знав. А чому, власне, конче треба щось купувати? Обійдеться тим, що має. Там вже він ходить в тих черевичках – і нічого.

– Так це ж там. А ми на свята до людей поїдемо. І як ми будемо виглядати?

– От так і будемо. Не можу ж я весь дитячий будинок одягнути, взути і ще подарунками закидати.

– Вікторе, не вдавай з себе гіршого, ніж ти є. Ти ж у мене добрий.

– Не можна бути занадто добрим – злижуть.

– Але ж це дитина!

– Не наша дитина. Свою ми одягнули.

Ксеня заплакала.

– Ну…Ну…Якщо так, то я не буду купувати собі дублянку.

– Слухай, жінко. Ти зовсім з глузду з’їхала. Так не можна.

– А щоб дитина мерзла в ноги – так можна? Невже тебе не тішить, коли ти комусь зробиш щось добре?

– Тішить. Але ж треба у всьому знати міру.

– Моя міра – посмішка дитини.

– Чужої.

– Нема чужих дітей. Є просто діти.

Чобітки Павлику врешті-решт купили і, щасливі, чекали Різдва. Не впізнавали свого Данилка. Він наче подорослішав. Опікувався Павликом, щось йому показував. Розказував. Якось Ксеня, заходячи до дітей, почула, як Павлик сказав:

– У тебе справжній тато і справжня мама.

У Ксені на очі навернулися сльози.

Такого Різдва у Ксені і Віктора, здається, ще не було. З колядою, з дитячим сміхом, з щирим захопленням друзів.

– Ви ще одного хлопчика взяли? – поцікавилася товаришка.

– Ні, Павлик у нас в гостях.

– А я думала…Хлопчики такі дружні між собою, як братики.

– Якщо чесно, – сумно сказала Ксеня, – то я не знаю, як тепер їх розлучити. Їм у двох так добре.

– То візьміть і того. Хіба не впораєтесь? Зарплата у Віктора дозволяє.

– Ні, Віктор нізащо не погодиться.

– А ти навіщо? Хіба ти не здатна його вмовити? Мені здається, що Віктор так тебе любить, що тільки за твою посмішку на все погодиться.

– Це тільки так здається.

– А ну, я спробую. А ти вже потім продовжиш.

І коли вже сіли за стіл, Оля спитала:

– Ти, Вікторе, і Павлика усиновив?

– Ні, що ти! Нам вистачає одного.

– Але ж ти дивися, як вони схожі між собою, як їм добре у двох.

– А нам?

– І вам, по-моєму, це не завадить. Зате потім, у дорослому житті їм буде легше. Такиж удвох.

– Їм буде легше. Чомусь всі тільки про них думають. Про нас не думає ніхто.

Олин чоловік Микола насупився.

– Такі розмови ведуться не при дітях.

– Ти правий, Миколо.

– Але про те подумати не завадить.

– Вже подумав – і взяв Данилка.

– А тепер ще трохи подумаєш – і …

– Ні. І годі про те.