Приїхали додому втомлені і переповнені емоціями. Данилко тільки говорив, що про дитячий будинок і про Павлика. А потім замовк і задумався.

– Ти чого це засумував, Данилку? – спитала Ксеня.

– Я не засумував. Я думаю.

– У народі кажуть: «Нехай кінь думає – у нього голова велика». Та людина теж мусить думати. Для того Бог людині розум дав. То про що ти думаєш, сину?

– Я от собі подумав… Було б добре, якби ми Павлика взяли до себе на свято.

– Знаєш, а це думка. Добра думка.

– А можна було б?

– А чому ж ні? Я поговорю з татом.

– А тато не розсердиться, що я таке придумав?

– Ні, не розсердиться. А за що тут сердитися?

– Морока вам, – якось дуже по-дорослому сказав хлопчик. Аж Ксеня посміхнулася.

– Та якаж це морока? Нехай твій друг посвяткує разом з нами.

І знову Данилко мав про що думати, чого чекати, до чого готуватися. Він прибирав у своїй кімнаті, складав іграшки, книжки. Ксеня тільки дивилася і посміхалася. Віктор сурмонився. Ні, він був добрий чоловік і турботливий батько, але…На чоловіків якось менше впливають емоції.

– А тобі, Оксано, не здається, що ми занадто багато приділяємо уваги життю Данилка?

– Так і має бути в нормальній сім’ї.

– Чи не зіпсує це дитину?

– Ну чому це має його зіпсувати? Він же не росте у надмірній розкоші. Свято у дитини буде. І у нас буде вдвічі свято. Що в тому надзвичайного?

– Ну…Не знаю. Боюся тільки, щоб хлопчик не виріс егоїстом, щоб не подумав, що все в житті має обертатися довкола нього.

– Дурниці ти говориш, – аж розсердилася Ксеня. – У нас росте нормальна дитина. Який же він егоїст, коли хоче, щоб святкував з нами його друг? Ти просто черствий. В тебе бракує емоцій. Що в тому поганого, що з нами буде святкувати Павлик?

– Та добре, добре. Я зроблю, як ти скажеш. Привезти хлопчика – це не проблема.

– То тільки ти з усього робиш проблему. Знаходиш проблеми там, де їх немає.

– Ксеню, давай не будемо сваритися, бо тоді і свято не буде святом. Давай краще подумаємо…

А подумати було про що.

 

Надходили свята це були надзвичайні свята. Ксеня і Віктор були тепер не самі. Вони були з дитиною, а може й будуть на свята з двома дітьми.

– Ти не сурмонься, Вікторе. Ми робимо те, що має зробити на свята кожна родина – пригріємо сироту.

– А може Павлик і не сирота зовсім.

– Якщо його мати і живе, то при такій матері дитина однак сирота.

– Воно так. Але, погодься, прикро.

– Так не має бути. То правда. Але так є. І ми мусимо виправляти ту людську погрішність. Зробимо, що зможемо. А тій матері нехай Бог простить. Або… Як захоче.

– Ні, таке прощати не можна. То гріх непрощенний і неспокутний.

– На те Божа воля. А воля людська тут, на землі. Давай думати не про те. Про щось гарне. Про свята, ялинку і подарунки. Ах, як це гарно – купувати подарунки і зарання думати, як дитяче личко розцвіте усмішкою.

– А коляда? Ми ж не  вчимо нашого Данилка колядувати. Ми навіть не знаємо, чи вміє він співати.

– Ой, завтра ж займуся колядками.

– От бачиш, скільки у нас приємних турбот. Головне – все треба робити з любов’ю. А все решта – дрібниці, які не мають ніякового значення.

 

І знову готувалися, і знову чекали, і знову у Данилка радісно горіли оченята.

– Мамо, а ми підемо колядувати? Я вже навчився. І казати навчився. Я – маленький пастушок, по коліна кожушок…

– Вмієш, вмієш. От прийде татко – йому розкажеш.

– А Павлик не вміє.

– Навчиться. Він скоренько навчиться. А колядувати підемо до дядька Миколи, до тьоті Олі, до бабусі Гані.

– Ой, я аж хвилююся.

– А чого хвилюватися? То всі свої.

– А я буду голосно колядувати.

– Не обов’язково голосно. Головне – щоб гарно.