Всі готувалися до тих відвідин. Радилися з Данилком, які подарунки дітям дарувати. Дівчаткам, ясна річ, ляльки з одяганками. А хлопчикам…Данило для них увесь магазин закупив би. Оченята у нього горіли. Зупинилися на машинках і конструкторах.

– А Павликові ще фломастери. Він малювати любить.

– Гаразд. Павликові купимо ще фломастери.

– Добра у нас дитина росте, – з вологими очима зауважила Ксеня. Хоче, щоб діти зраділи.

– Але ми дуже серйозно виклалися.

– Не шкодуй, Вікторе. Це ж для дітей. У них так мало втіхи.

– Та я не шкодую. Але…Ще ж і для Данилка щось треба купити.

– Це потім, без нього.

– Ясна річ, що без нього.

 

І нарешті Данилко дочекався того дня. Зима причепурила вулиці, будинки і дерева. Всі автівки були засніжені. Їхня також. Вони їхали до дитячого будинку, де Данилко ріс, вчився дружити і долати перші труднощі. А тепер всі прикрощі забулися, згадувалося тільки все гарне: ялинка, пісні, улюблені іграшки…І Павлик. Аж не вірилося, що Данилко зараз його побачить. Ось зараз. Вже…

Діти знали, що до них в гості має приїхати Данилко. Павлик вже його чекав. Оченята світилися в обох.

– Данилко! Як ти виріс, – щиро зраділа вихователька. Але хлопчики, здавалося, нічого не чули і нікого не бачили.

– Данилку, – смикнула хлопчика Ксеня. – Привітайся з вихователькою.

– Ой, Маріє Іванівно, добрий день.

– Добрий день, Данилку. Як ти виріс, змужнів.

– Я захотів всіх побачити – і прийшов.

– Це добре, що ти захотів всіх побачити. І добре, що прийшов. Як ти живеш, Данилку?

– Я добре живу. У мене тепер є мама і тато. Вони справжні. Коли я захворів, то мама сиділа коло мене і вдень, і вночі. Я боявся, що батьки повернуть мене назад у дитячий будинок. Але вони не повернули. А потім я одужав.

– А чого ти боявся, що тебе повернуть? Ми тебе б прийняли. Ми ж тебе любимо.

– Я знаю. Але мені не хотілося, я вже вдома звик. У мене там іграшки, книжки. У мене там своя кімната.

– А мене колись мої батьки повернули в дитячий будинок, коли я захворів, – сумно сказав Павлик.

– Ну…Буває всяко, – захотіла змінити розмову вихователька. – Ой, тут нам стільки подарунків привезли. Михайлику, – звернулася до хлопчика, що стояв поблизу, – клич дітей.

А їх і кликати не треба. Вони далеко не розходилися, бо, побачивши коробки, сподівалися, що їм щось таки перепаде. Але їх вчили, що не виховано, розкривши роти, юрмитися коло гостей, чекаючи подарунків. А ось тепер їх кличуть. Отже…Радості було багато. Ксеня зусиллям волі стримувала сльози. Віктор, наче посміхався, а сам був схвильований, аж руки йому тремтіли.

– Данилку, пригощай друзів.

Хлопчик аж розгубився.

– А ці дітки чому не підходять? – спитав Віктор. Зграйка дітей- два хлопчики і трійко дівчаток стояли окремо і сумно дивилися на подарунки.

– А це новенькі. Вони Данилка не знають.

– То що, що не знають? Ми їм теж подарунки привезли. Підходьте, діти. Данилку, познайомся з новенькими.

Новенькі розпогодилися і теж підійшли до гурту. Незабаром на дорослих ніхто вже не зважав. Тут панувала гра і дитяча втіха. А дорослі стояли, дивилися на дітей і були щасливі, що долучилися до тієї маленької дитячої втіхи. Данилко був з дітьми, а головне – з Павликом. Він був веселий, усміхнений і надзвичайно щасливий. Ксеня і Віктор ніколи ще його таким не бачили.

– Ось чого не вистачало нашому хлопчикові, – тихо сказала Ксеня.

– Виходить так, що тут йому краще , ніж вдома.

– Ні, Вікторе, це не так. Просто Данилко скучив за друзями. Він з ними ріс. Тепер у нього буде багато вражень. Їх вистачить на довго.