Погода вкрай зіпсувалася. Настали холоди з дощами. Сиро, холодно. Данилко захворів, як то часто буває з дітьми. Кашель, нежить, висока температура. З тим діти ростуть. Це знають всі батьки. Але Віктор з Ксенею ще того не знали. Вони щойно тільки ставали батьками. Наполохалися не на жарт. Дитина захворіла! Не допильнували… Викликали лікаря.
– Нічого незвичайного, – сказав лікар. – Застуда. Це ж дитина. З тим діти ростуть. Та ви так не переживайте. Минеться.
І виписав ліки.
– Погана я мама, – картала себе Ксеня. – Може дитина ноги промочила, а я не відслідкувала.
А лікар трапився справжній. Він тихо сказав:
– Мені здається, що вашого хлопчика, окрім хвороби, ще щось турбує. Так би мовити, психологічний аспект. Що це може бути?
– Навіть не уявляю. Все ніби гаразд.
– Може хлопчик випадково почув вашу розмову з чоловіком, яку не мав би чути?
– Та ні. Таких розмов в нас не було.
І непокоїлася Ксеня, і потай плакала. А хлопчик марив. Температура зашкалювала. А коли приходив до тями, то пошерхлими губами без кінця повторював:
– Я одужаю. Я обов’язково одужаю.
– Ще трошки потерпи – і одужаєш. Лікар сказав: нічого страшного. А лікар знає.
– Я одужаю, – повторював Данилко, як заклинання. Коли хлопчик відкривав очі, вдень чи вночі, то бачив біля себе Ксеню. Вона напувала його теплим питтям, давала ліки, розтирала, клала компрес. І незабаром хлопчик пішов на поправку, став одужувати. Якось, прокинувшись серед ночі, Данилко побачив Ксеню, що задрімала, схилившись на його подушку. Хлопчик обняв її ще кволими рученятами і тихо сказав:
– Ти справжня мама.
Задля тих слів варта було жити. Ксеня пригорнула до себе дитину.
– Спи, сину. Все у нас буде добре.
– А ти знаєш, що я переживав?
– Що, Данилку?
– Я думав, що, коли я захворів, то ви з татом відвезете мене назад в дитячий будинок.
– Ти таке думав?
– Думав. І переживав.
– І як тобі таке прийшло до голови?
– Прийшло. Так було з Павликом. Його взяли тато з мамою, а як тільки він захворів, назад привезли його в дитячий будинок. І вже більше до нього не приходили. Він чекав, чекав, а вони не приходили.
– Господи! Це, мабуть, люди без серця.
– Я думав, що і ви…
– Заспокойся, Данилку, і ніколи такого не думай. Ти наш, і нікуди ми тебе не відвеземо. Хіба тільки влітку на море з тобою поїдемо. Незабаром ти одужаєш, і ми будемо готуватися до нового року.
– О, новий рік! Ялинка! Я знаю, знаю. У дитячому будинку теж була ялинка. Приходили спонсори і приносили нам подарунки.
– Буде і в нас ялинка. І подарунки будуть. А зараз спи, сину. На дворі ніч. Ти спи, а я тобі казку розкажу. Хочеш?
– Якщо казку, тоді я не засну.
– Не заснеш?
– Не засну. Бо я захочу ту казку слухати: а що ж там далі було?
Ксеня засміялася і поцілувала хлопчика. Лобик був вологий, але не гарячий. Хвороба відходила геть. Ксеня зітхнула до Бога із вдячність за ту дитину, за свого хлопчика. Бо ж не раз молилася, молилася і плакала, і просила, щоб Бог послав здоров’я її дитині.
Данилко одужував. І лікар дозволив йому потрохи виходити на прогулянку. Ксеня боялася, бо надворі був вже морозець, незабаром, напевно, вже мав випасти сніг. Тато зробив годівнички для птахів, і Данилко тішився, що вони сипали пташкам їсти.
Чим ближче було до ногово року, тим частіше Данилко згадував про своїх друзів з дитячого будинку. Особливо про Павлика.
– Ми з ним були, як…Братики. Нас так і називали – братиками.
– Ти скучив за дитячим будинком? – спитала Ксеня.
– Трохи скучив. Особливо за Павликом. За Павликом дуже скучив. Я б хотів показати дітям свої іграшки. Але як? Не повезеш же всі свої іграшки в дитячий будинок. А потім… Дітям буде образливо, що у них таких іграшок нема. Адже так?
– Ти все правильно кажеш, Данилку. Я поговорю з татом. Може ми поїдемо в гості до твоїх друзів.
– Це було б гарно. І Павлика я побачу.
Завела про те розмову з чоловіком. Задумалися обоє: чи треба?
– А може й треба. Ми вирвали хлопчика з середовища в котрому він жив.
– А хіба у нас йому не краще?
– Краще. Безумовно, краще. Але спогади живуть. Їх не можна якось викорінити. Та й чи треба? Особливо Павлик йому згадується. Уявляєш, яка це буде зустріч?
– Уявляю. Але чи це треба Данилкові?
– Порадимося з вихователькою. Вона нам підкаже. Купимо дітям солодощі, фруктів, іграшок – та й поїдемо.
– Все це добре. Але ти собі уявляєш, в яку копієчку ми влетимо? А свята ж ідуть.
– Але ж це діти, Вікторе. Сироти.
У Ксені блиснули сльози.
– Ну добре, добре. Вважай, що ти мене умовила.
– То можна сказати Данилкові?
– Почекай. Спершу перемовимося з вихователькою. Почуємо, що вона скаже.
– Ну так, звичайно.
Проти таких відвідин вихователька не заперечувала. Уточнили, скільки дітей у групі. За цей час з’явилися і новенькі. Не можна було нікого обійти. Спитали і про Павлика. Хлопчик був на місці. Ніхто його не усиновив.
– А він так хоче в родину, – сумно сказала вихователька. – Він на диво якийсь такий…домашній. А от…І розумний, і слухняний. Тяжко йому тут. Дуже тяжко. Та мусить.
– А де його батьки?
– Народився без батька, а мати відмовилася. Ми з першу відслідковували. Все сподівалися, що може передумає жінка. Та де там! Пила, гуляла, а потім ми облишили її. Не знати, чи живе ще на світі.
– Поламані дитячі долі.
– Так. Нажаль.