В неділю Віктор з Данилком поїхали на рибалку. Рибалка на хлопчика справила незабутнє враження і, очевидно, як і прагнули Ксеня з Віктором, зблизила сина з батьком.

– Треба, – казала Ксеня. – Бо ти все більше на роботі. А це все-таки хлопчик. Йому чоловіче виховання потрібне. Це з дівчинкою я б в ляльки та шматинки бавилася. А хлопчикові потрібна твоя рука.

– Та добре, добре. Я ж хіба що? Тільки маленький він ще.

– Нічого не маленький. Саме час привчати.

А коли після рибалки Данилко з сяючими оченятами вбіг до хати і ще з порога загукав:

– Мамо, мамо, я два карасики зловив…

Ксеня ледве не розплакалася. От такої дитячої радості їй і бракувало. Вона поцілувала хлопчика.

– Ах ти ж рибалка мій!

– А тато багато наловив. Тато справжній рибалка, а я ще ні. Я ще вчуся . Одна рибка у мене зірвалася.Отака була!

І хлопчик показав, яка велика була ота рибка, що зірвалася. Виходило, що вона була найбільша.

– Ти у мене справжній рибалка.

– Ні, я не справжній. То тато справжній.

– Чому ж? Якщо ти зловив рибку, то ти теж справжній рибалка.

І виходило так, що людині для щастя треба так небагато: вогників у дитячих очах і два пійманих карасики. А решта все важить так мало, що не вартує нашої уваги.

 

Якось Данилко цілий день був понурий і не говіркий. Ксеня, заклопотана домашніми справами, якось не звернула на це уваги: бавиться дитина – то й нехай. Щось там малює, книжки роздивляється – все ж ніби гаразд. Аж коли Віктор прийшов з роботи, хлопчик раптом розплакався і сказав:

– Тату, у мене поламався автобус.

І зайшовся голосним плачем. Чи хлопчикові було жаль улюбленої іграшки, чи може він думав, що його будуть сварити – не знати, але плакав він дуже гірко. Це мабуть вперше за час, від коли він тут.

– Ти чого, Даниле, – занепокоївся Віктор.

– Поламався.

– То й що, що поламався? Хіба із-за того треба плакати?

– Я з ним обережно, а він…

– Та хіба ж із-за того треба плакати? Ти ж козак. А козаки не плачуть. Вони ніколи не плачуть, хоч би там що. Дай-но мені той автобус. Може з ним нічого страшного не сталося. Зараз ми подивимося. Так-так…Найперше ми поміняємо батарейку у пульті. Мамо, у нас там, здається, є запасні?

Батарейки знайшлися. Віктор ще трохи почаклував над іграшкою – і автобус завівся. Треба було бачити, як зрадів хлопчик.Його не тільки не сварили, а ще й полагодили іграшку. А авторитет батька піднявся на недосяжну висоту. Ксеня потім думала: чому Данилко не звернувся до неї і не розказав про поламану іграшку? Мабуть, тут і починався розподіл батьківських обов’язків. Поламані іграшки мав ремонтувати батько.